«Слідство» без доказів

Скрін-шот UA:Перший

30 вересня в ефірі телеканалу «UA: Перший» вийшов випуск програми «Слідство інфо», перший сюжет якого — під назвою «Підшефні» — було присвячено колишнім помічникам народних депутатів, що нині самі стали народними депутатами або, рідше, обійняли посади у виконавчій владі. Понад тиждень по тому, 8 жовтня, в «Українській правді» з'явилася стаття «Бізнес на мандаті. Чиї інтереси обслуговують нові парламентарі?» — на ту саму тему й здебільшого з тими самими фактами. Меседж обох матеріалів: «старі» політики «по блату» протягують своїх колишніх помічників у владу.

Треба віддати належне: стаття в «Українській правді» має більш-менш виважений характер. Хоча й негативного ставлення до явища автори — Тетяна Козирєва та Олександр Гуменюк — не приховують. Трапляється навіть слово «кумівство». Хоча в чому полягає той бізнес на мандаті — от саме бізнес, так і не стає зрозумілим.

Натомість у «Слідстві інфо» ведучий Дмитро Гнап та кореспондент Олександр Гуменюк емоцій не шкодували: «Все можуть королі. Як працевлаштувалися колишні помічники впливових народних депутатів». Або: «Від них сподівалися, що вони змінюватимуть країну, натомість вони почали рубатися за ключові ділянки економіки... Розставляють своїх пішаків на посадах». Або: «Реформис— це ж так нудно. Набагато цікавіше притиснути конкуруючий клан своїми фігурами». Були й просто фрази зневажливого змісту: «прилаштували їх», «тепленькі місця». Загальний підзаголовок випуску був і зовсім грізним: «Реальні історії про корупцію та кримінал». Другий сюжет «Багатий суддя» і третій — «Перевантаження» (це зі слів Гнапа, в той самий час у титрі було написано «Перезавантаження») — було й справді присвячено фактам корупції. Що додатково змушувало глядачів сприймати сюжет про колишніх помічників депутатів як однорідний до двох інших, як приклад корупції та взагалі чогось дуже й дуже нешляхетного.

«Пропало всьо» — такий і тільки такий настрій мав з'явитися в тих глядачів після перегляду сюжету про колишніх помічників. «От вона, корупція, от він, кримінал» — такий і саме такий висновок підказував він. Хоча, на відміну від наведених гучних формулювань, фактів — справжніх фактів — корупції озвучено так і не було. Тих фактів, які стосувалися б «боротьби кланів», «притискування конкурентів», а тим паче отримання чи то колишніми помічниками депутатів, а нині депутатами, чи то їхніми партійними босами якогось зиску.

У статті в «Українській правді» не педалювали тему корупції, натомість дійшли іншого сумного висновку: «Протягом багатьох років, за відсутності соціальних ліфтів Верховна Рада була і часто залишається закритим клубом для своїх: своїх помічників, бізнес-партнерів, друзів та родичів, де "нові" депутати — "бувалі" помічники, а посвідчення помічника лише у наближених до партійної верхівки».

А тепер спробуймо охолонути від праведного гніву, заспокоїтися й спитати: ну то й що? Що тут, власне, такого, що заслуговувало б на осуд? Чи справді тут є корупція, чи справді кримінал? Помічники депутатів — це не охоронці й не масажистки, не особисті куховарки й не водії. Це люди, з одного боку, кваліфіковані, а з іншого — такі, що поділяють погляди тієї політичної сили, депутатам від якої вони допомагали. Люди, що, окрім усього іншого, знають ізсередини парламентську рутину. Так, це лише за ідеєю вони мають бути фаховими, кваліфікованими й ідейно-принциповими — як, утім, і самі народні депутати. Але ані в телесюжеті, ані у статті не було жодних доказів, що насправді це не так. Цей аспект узагалі не зачіпали.

«Навіть персональний охоронець Петра Олексійовича — Юрій Федоров, що мав посвідчення помічника на громадських засадах, нині не лише очолює службу безпеки Президента України, а й обіймає посаду заступника начальника управління державної охорони», — повідомляє «Українська правда». Але зверніть увагу: він же не депутатом став! Не міністром! Не культурою чи зовнішньою торгівлею відає — охороною, тією самою охороною того самого Порошенка! І чомусь за нинішньої ситуації зовсім не хочеться засуджувати Президента за те, що він користується послугами перевіреного охоронця, якому довіряє. Зрештою, не до послуг же охоронців Януковича Порошенкові звертатися! Нагадаю: 1984 року прем'єр-міністр Індії Індіра Ганді загинула саме від рук охоронців — недостатньо перевірених і практично випадкових.

Зрозуміло: бувають і винятки. Стаття в «Українській правді» наводить приклади, коли народними депутатами від сил коаліції, починаючи від БПП й закінчуючи «Самопоміччю», стали колишні помічники народних депутатів від Партії регіонів, що й досі мають теплі стосунки з колишніми шефами й, більше того, поділяють їхні ідеї. Це — випадки кричущі. Але їх же далеко не більшість! Більшість же колишніх помічників депутатів — цілком самодостатні дорослі люди, й розглядати кожного з них винятково як «людину того-то й такого-то» (як написано у статті, «третина вперше обраних депутатів є сателітами вже бувалих народних обранців») є щонайменше спрощенням. Якщо хтось не помітив, у нас давно вже не кріпацтво, а терміна «людина-сателіт» українське законодавство не знає — як і терміна «пішаки».

І, зрештою, «помічник народного депутата» — це що, таке тавро? Довічні акакії акакійовичі? Довічна обслуга, яка для власного перебування в народних депутатах «рылом не вышла»? І з телепередачі, й зі статті випливає, що саме так. Усі вони — наближені до партійної верхівки? Усі кількасот помічників? Може, й так, але доказів тому ані в телепрограмі, ані у статті я не знайшов.

До речі, був у сюжеті «Слідства інфо» синхрон засновника ГО «Центр протидії корупції» Віталія Шабуніна. Де той прямим текстом казав про фаховість помічників, ефективність команд. Але... вмонтовано цей синхрон було так, що можна було й не звернути уваги на те, що він не підтверджує думки авторів сюжету, а суперечить їй.

Так, із соціальними ліфтами в українській політиці велика проблема. Коріння її полягає, зокрема, в суто верхівковому характері наших політичних партій. Змінити цей стан речей навряд чи можна швидко. Й у будь-якому разі чи означає це, що депутатами мають ставати «дядя Ваня с тетей Груней», будь-хто, аби лише з вулиці? Можливо, й справді в партійних списках має бути менше колишніх помічників депутатів і більше партійних активістів. От тільки дуже часто партійні активісти й стають помічниками депутатів, тож наведеної альтернативи насправді не існує.

«За які послуги колишніх консультантів працевлаштовують депутатами в парламент і міністрами в уряд Яценюка?» — ставить запитання стаття в «УП». Ну, знаєте, так же щодо всіх народних депутатів можна спитати: за які послуги їх включили до партійного списку або висунули в окрузі? Можна спитати щодо геть усіх міністрів, причому хоч би хто ними був, незалежно від конкретних осіб: а за які послуги призначено їх і саме їх? Так можна спитати щодо будь-якого вченого: а скільки він дав, щоб йому написали дисертацію? Тільки до журналістських розслідувань така позиція — «всі довкола корупціонери» — не має жодного стосунку. До презумпції невинуватості — так само: доведіть, що ви не верблюд.

Стаття в «Українській правді» наголошує: «Родичів за кошт держави оформили собі у помічники дванадцять народних обранців. Лише двоє з дюжини переобралися до парламенту» — але чи не замало, щоб вести мову про всеосяжну тенденцію? Та й ішлося про родичів «старих» депутатів як про помічників здебільшого на громадських засадах. То де ж тут «кошт держави»? Чи не пересмикування це?

Телепрограму та статтю поєднує застосування одного й того самого методу — нарощування негативу. Або, якщо хочете, методу снігової баби, коли беруть невеличку грудку снігу й виліплюють із неї здоровезну конструкцію, приліплюючи до неї все, що трапиться. От уявіть собі такий сюжет: громадянин А спричинив тяжку дорожньо-транспортну пригоду, а громадянин Б теж водить машину, а громадянин В постійно їздить як пасажир, а громадянин Г хоч і не користується транспортом, але регулярно переходить вулиці — от які всі вони однакові негідники. Скажете, абсурд, маячня? Але в даному разі було застосовано саме такий підхід: замість чітко відокремити порушення від норми, автори валили все в одну купу, навішуючи на всю цю купу негативні ярлики.

І телепрограму, й статтю характеризують очевидна невідповідність викладених фактів — до речі, справді цікавих та інформативних — зробленим із них висновкам та оцінкам. «Узяти до відома» — насправді оприлюднені факти можна сприймати лише так. Бо за ними справді може ховатися корупція. Може ховатися політична мімікрія, коли народний депутат лише вдає із себе прихильника тих ідей, за які виступає політсила, від якої він став депутатом. Але з таким самим успіхом за цими фактами може не ховатися нічого осудного. Самого по собі факту, що колишній помічник народного депутата й сам став народним депутатом, дуже замало для того, щоб робити категоричні висновки.

Так, нинішня влада й нинішні політики заслуговують на критику й осуд багато й дуже багато в чому. Але чи варто влаштовувати осуд на порожньому (чи майже порожньому) місці? Чи варто налаштовувати суспільство проти влади навіть там, де для цього немає реального приводу й реальних підстав? Чи варто загострювати суспільну ситуацію лише заради самого загострення? Й чи не корисніше було би використовувати ефірний час програми «про корупцію та кримінал» для висвітлення фактів справжньої корупції й справжнього криміналу?

comments powered by Disqus