Крим вимагає жертв

Фільм Ігоря Піддубного «Крим. Курорт суворого режиму», показаний 17 жовтня на каналі «UA: Перший», — це болючий ляпас українцям, які настільки не цікавилися Кримом, що прокинулися лише після його анексії.

І це пекучий сором для них, тобто нас. Хай у дивовижний спосіб автор оминула півострів у своїх відпускних подорожах, це геть не привід ігнорувати історію та культури народів, що населяли Крим до 1944 року. Щоби розуміти, треба знати. Без жодних поправок та посилань на вбогу програму з літератури народів СРСР на радянських журфаках, де не було найменшої згадки про творчість кримськотатарських письменників. Тепер завдяки фільму харківського режисера Ігоря Піддубного я знаю, чому — від 1970 року офіційною постановою ЦК КПРС кримські татари зникли з «реєстру» народностей СРСР. Їх зробили просто татарами.

«Курорт суворого режиму» — не лише історія про 200-літнє впокорення кримських татар Російською імперією, хай би як вона називалася. Фільм Ігоря Піддубного — ще й про нас, тих, хто допустив анексію, не захотівши чи не зумівши протиставити варварській московській пропаганді жодного аргументу. З іншого боку, чи можна було достукатися логічними аргументами до тих, хто знемагав від ейфорії кримнашу? Вочевидь, тоді це було неможливо. Навряд чи можна й тепер. Хоча автор чотирисерійної стрічки про Крим від 1783 до 1991 року сподівається, що хоч хтось із кримнашів, переглянувши її, бодай на хвилину замислиться. Зрозуміло, що російське телебачення такої крамоли не покаже зроду, але є, зрештою, інтернет.

Подібні сподівання автора — цілком безнадійна справа. Проте фільм «Крим. Курорт суворого режиму» чудово працює саме на українську аудиторію. Передусім тим, що відкриває невідомі сторінки історії за допомогою автентичних архівних документів.

Можна не сумніватися — пересічний українець чудово свідомий і того, що Кримське ханство було союзником українського війська в його боротьбі з Московським царством, і того, як і чому Кримську область РСФСР було перепідпорядковано УРСР. До того ж із дотриманням усіх необхідних процедур. Як і про депортацію кримських татар ми в загальних рисах знаємо. Але тут ключові слова — «в загальних рисах».

Ігор Піддубний, режисер і наратор фільму, як і в попередній своїй стрічці «Степан Бандера. Україна між червоним та чорним», читає на камеру документи різних часових відтинків, від «золотої доби» Катерини Другої, коли вона вперше приєднала Крим до Російської імперії, до результатів референдуму 1 грудня 1991 року, коли більш ніж 70 % мешканців півострова проголосували за незалежність України.

Фільм складається з чотирьох півгодинних серій, кожна з яких розповідає про одну частину загальної історії Криму. Перша — про часи Катерини Другої, князя Потьомкіна Таврійського, генералісимуса Суворова до 1917 року. Другу присвячено великому терору в Криму, як білому, так і червоному, третю — долі Криму в Другій світовій війні, четверту — повоєнній українській розбудові півострова.

І хай там як і що, але з усього 200-річного існування Криму в складі Російської імперії та СРСР найщасливішим для його економіки та соціального життя виявляються 50–60-ті. Час, коли Українська РСР ціною неймовірної напруги всіх сил збудувала Північно-Кримський канал та провела 30-кілометрову тролейбусну лінію Сімферополь — Ялта, що спричинило на півострові небачений доти туристичний бум.

Але й про ці незаперечні досягнення, як і про трагедії виселень корінних народів, що безперервно тривали всі два століття «русского» Криму, Ігор Піддубний говорить без емоцій. Лише сухі цифри з документів. Приміром, коли справді героїчна восьмимісячна оборона Севастополя від нацистських загарбників 1941 року завершилася зрадою командування, наводяться цифри втрат радянського десанту — 41 тисяча вояків, тобто половина.

Автор відновлює історію зі скрупульозністю археолога, який методично, шар за шаром, відкриває нові й нові пласти культурної «породи». І це колосальна робота людини, яка відчуває свою відповідальність за анексований Крим, розвінчуючи міф про «исконно русский» півострів. Він доводить: російським Крим став остаточно лише 1944 року, коли тут не стало ані кримських татар, ані вірменів, ані греків, ані німців, ані українців. І росіянам завжди, всі два століття, коли історія Криму розкручувалася по спіралі, він був потрібен лише як плацдарм задля задоволення імперських амбіцій — турецьке узбережжя Середземного моря, Константинополь-Стамбул, Босфор і Дарданелли.

Занурившись в архіви, Ігор Піддубний спростовує ще один радянський міф про Крим — як вічну «всесоюзну здравницю». Остання стала такою лише після включення Кримської області до складу УРСР, тоді, коли на півострів прийшла вода з Дніпра. До цього півострів не був привабливим туристичним об’єктом.

Жодних компліментів автор не роздає. Геть нікому. Якщо йдеться про терор, то не лише про червоний, а й про білий. Адже до того як Кримом під час громадянської війни почав командувати адмірал Врангель, тут практикували масові публічні страти, число страчених налічувало десятки тисяч.

Коли він розповідає про часи нацистської окупації, то абсолютно правомірно твердить: німецькі завойовники в своїх методах упокорення Криму копіювали чекістські способи терору.

Якщо Ігор Піддубний розповідає про загалом позитивне для Криму, хоча й економічно-фінансово тяжке для УРСР рішення Хрущова 1954-го, то не забуває згадати про постанову ЦК КПРС від 1951 року, за якою до Кримської області переселяли цілі українські колгоспи з… карпатських вершин. Що це було, як не та сама депортація руками «ліберала»-комуніста?

«Крим. Курорт суворого режиму» викликає не лише пекучий сором через незнання кримської історії. Пече після перегляду й почуття особистої провини перед кримськими татарами.

Адже два століття кримської історії — це передусім усе-таки історія знищення цілого народу. Депортації як метод упокорення територій — аж ніяк не ноу-хау Сталіна чи Хрущова. Цей метод дуже успішно використала ще Катерина Друга, одразу ж після офіційного зречення останнього кримського хана 1783 року, який зробив це, аби зберегти собі життя. Тоді імператриця дала доручення Олександру Суворову виселити з півострова всіх місцевих християн. А в наступному, XIX столітті, розпочалася масова депортація саме кримських татар до Туреччини.

Абсолютна, тотальна русифікація Криму, куди після варварського виселення за якісь кілька годин усіх кримських татар, навіть героїв війни, почали так само масово перевозити родини з центральних областей РСФСР, відбулася саме тоді, 1944-го. І хоча національний баланс змінився, коли після перепідпорядкування області сюди почали завозити українців, вочевидь, саме результат русифікації дає підставу російським керманичам вважати Крим своїм. Незважаючи на те, що півострів завжди залежав від так званих північних земель (нині Херсонщина), без яких його життєдіяльність, як і саме існування тут населення, ставилися під загрозу. І це доводить продемонстрована у фільмі карта позаминулого століття, де Крим адміністративно поєднано з південними українськими землями.

Ігор Піддубний каже, що хотів своїм фільмом відповісти на запитання, чий же все-таки Крим, але дав глядачам можливість самим це вирішити.

Як нам мене, стрічка геть неупереджено й незаангажовано дає одну можливу відповідь: Крим наш, себто кримськотатарський та український. Незалежно від форми майбутнього неминучого, але неодмінно дружнього співіснування в одному економічно-культурному просторі.

P. S. Оповідь у фільмі «Крим. Курорт суворого режиму» щільна, як перенасичене сіллю перекопське озеро Сиваш, через яке 1920 року наступала на півострів стратегічного значення Червона армія, залишивши стояти в солоній сиваській воді тисячі мертвих тіл. І впродовж перегляду в голові повсякчас зринало оповідання Юрія Яновського «Червонарм», вичитане в котрійсь із дитячих (!) збірок бозна-скільки років тому. Його написано 1935-го, про те, як одного з таких «червонармів» (червоноармійців) знайшли в сиваській солі через 15 років після загибелі. Це, попри весь пафос автора оповідання як співця «загірньої комуни» (Микола Хвильовий), ще одне моторошне підтвердження 200-літньої аксіоми: Крим завжди вимагав жертв.

comments powered by Disqus