Що гірше — дезінформація чи пропаганда? Досліджує проект .Coda

Зображення: Coda Story

Про «друзів Кремля», так зване представництво «ДНР» у Чехії, новий жанр у патріотичній російській музиці «Путін-поп» та інші прояви інформаційного впливу Росії — в публікаціях .Coda Story.

Коли дезінформація досягає рівня кризи

.Coda — це журналістський проект, мета якого — глибинно висвітлити певну проблему. Проект запустився на початку минулого року й відтоді у фокусі сайту кілька тем:ЛГБТК,міграційна криза, а з листопада 2016-го — ще й криза дезінформації (Disinformation Crisis).

В останній рубриці вже вийшло близько 40 публікацій, усі вони тим чи іншим чином пов’язані з інформаційним впливом Росії. Рубрика має чотири підрубрики:

  • «Інформаційна війна» (Information War) — доволі широкий спектр тем від обмеження свобод в інтернеті та історичних міфів до каральної психіатрії й поп-музики про Путіна;
  •  «Збройний конфлікт» (Armed Conflict) — тут переважно матеріали про Україну та Сирію;
  • «Традиційні цінності» (Traditional Values) — чимось перегукуються з іншим розділом .Coda — «Криза ЛГБТК» (LGBTQ Crisis), тут є матеріали, присвячені переслідуванням спільноти ЛГБТ, а також проблемам, пов’язаним із релігіями чи домашнім насильством;
  • «Закордонні союзники» (Foreign Proxies) — тут про те, яким чином Росія знаходить собі «друзів» у країнах ЄС (Чехії, Франції, Швеції, Болгарії).

«Головна мета проекту — розповісти історію й показати, як дезінформація впливає на світ і змінює його, — каже в телефонному коментарі MediaSapiens головна редакторка .Coda Наталія Антелава. — Тобто ми не прагнемо спростовувати неправдиву інформацію, а радше хочемо показати, як вона впливає на життя людей. Звісно, частково ми робимо фактчекінг, що, власне, має бути складовою роботи кожного журналіста. Ми зосереджуємося на тому, чому та чи інша тема важлива, показуємо героя історії, чиє життя зазнало впливу, або демонструємо ширшу перспективу й висвітлюємо масштабну проблему».

Так, журналісти .Coda пропонують репортажі та статті, що дозволяють зазирнути, наприклад, усередину так званого представництва «ДНР» у Чехії або подивитися на конфлікт на сході поглядом російського неонациста, який вирішив воювати в Україні проти Росії, а також багато інших історій, що стосуються інформаційного впливу Кремля в Євразії та в усьому світі. Географічно підрубрики охоплюють країни Євразії, більше зосереджуючись на впливах дезінформації Кремля в пострадянських країнах, у ЄС та на Кавказі. Публікації присвячені Болгарії, Грузії, Білорусі, Македонії, Вірменії, Швеції, Сирії, ну і, звісно, Україні.

До речі, нерідкісними є теми переслідувань, як-то у випадку з грою в PokemonGo у православному храмі, арешти за перепости в соцмережах та справа директорки бібліотеки української літератури в Росії. Проект, який окрім текстів робить мультимедійні репортажі та анімації, присвятив цій темі серію анімаційних репортажів «Заарештовані за лайк» (Jailed for like). Такий контент сприймається легше, його активніше переглядають користувачі соцмереж.

Антелава підняла завісу щодо матеріалу, який готується до публікації: про євродепутата, що має антиамериканські погляди, і чому він має таку позицію. На її думку, щоби зрозуміти світ краще, варто спитати, до прикладу, мотивацію американців, які дивляться Russia Today (RT).

Наталія Антелава бачить різницю між пропагандою та дезінформацією в концепті історій від .Coda так: «Пропаганда завжди є частиною будь-якої війни, і до неї завжди залучений людський фактор, — це менша проблема, ніж дезінформація. Дезінформація є цілеспрямованою, мілітаризованою, закликає до активних дій більше, ніж пропаганда. Пропагандою ви “продаєте” щось, як, наприклад, ідеологію, щось пропонуєте. А от дезінформація зосереджується на негативному й нічого не пропонує натомість; вона побудована навколо брехні. Пропаганда — це такий собі “продаж” меседжу, яка є частиною кожної держави, і цей меседж не обов’язково повинен бути добрим. Натомість дезінформація вводить в оману та викликає розчарування».

Команда

.Coda відкритодемонструє інформацію про свою команду та авторів. Одним із редакторів розділу про дезінформацію є Пітер Померанцев, британський журналіст українського походження, автор книжки «Нічого правдивого й усе можливе» («Nothing Is True and Everything Is Possible: The Surreal Heart of the New Russia», 2014).

Крім того ті журналісти, які пишуть репортажі, завжди перебувають на місці подій, запевняє Антелава. Сама Наталія Антелава раніше працювала на Бі-бі-сі, а також висвітлювала події в Україні. Видання також пропонує підписатися на профіль автора у Твіттері, якщо він є.

Також нескладно знайти публічні виступи та матеріали авторів в інших виданнях. Серед постійних авторів рубрики — Леонід Рагозін, Емі Маккінон, Джек Лош, Катерина Патин, Ізобель Кошив та інші.

У соцмережах .Coda достатньо активні й регулярно публікують контент: на Фейсбуку кількість підписників близько 4,8 тис, на Твіттері — 4 тисячі.

Україна очима «консула ДНР» та російських неонацистів

Україна є наразі однією з найбільш уражених російською пропагандою країн, та й не тільки пропагандою, а й російською агресією. Тому логічно, що українська тема в .Coda однією з центральних.

Цікаво, що поряд із жорсткою критикою інформаційної війни, яку проводить Росія, журналісти .Coda українську владу теж не гладять по шерсті, ставлячи питання, чому вони самі досі не визнали Донбас окупованою територієюабо критикуючи рішення щодо блокування російських соцмереж і низки інших ресурсів. Так само стверджують, що пропаганда в конфлікті на Донбасі наявна з обох сторін — як Росії, так і України. Однак у статті, де про це йдеться(«Українська війна слів та вірусних відео»), не наводять прикладів пропаганди з українських ЗМІ. Чому так, ми запитали у Антелави, — й редакторка пояснила, що йдеться загалом про владу та залучення людей і хоча, на її думку, українська влада теж була помічена у пропаганді, порівнювати її з російською просто не можна. «Ця війна народилася з брехні, це приклад того, як представники влади досягли у цьому “успіху”, — каже вона. — Російська влада з самого початку знала, що робить, а от українська — ні. Не можна порівнювати (пропаганду. — Ред.) країни-агресора із країною, на яку напали. Тому з українського боку вона була радше реакцією та відповіддю, з метою захисту, а не нападу».

«Патріотичні сліпі зони» — це за визначенням головної редакторки ті сірі плями, які українське населення часто не здатне побачити через власне відчуття патріотизму.

Тим не менше, матеріали .Coda про Донбас дуже яскраво показують картинку впливу саме російської дезінформації на місцеве населення.

Ще один матеріал, що може викликати суперечливі відчуття в українського читача, — це репортаж провідвідини так званого представництва «ДНР» у Чеській Республіці та знайомство з Нелою Лісковою, самозваним «почесним консулом» цієї ніким не визнаної «держави», якої не існує. Український читач, звісно, знав і чув про те, з яким натхненням терористи Донбасу та росіяни шукають своїх прибічників у Європі та відкривають так звані «диппредставництва», легальність яких дуже просто спростовується через МЗС тої чи іншої країни. І хоча всі її звинувачення на адресу України взяті в лапки, ми настільки близько «бачимо» Нелу Ліскову, що майже починаємо її розуміти і співпереживати. І, можливо, для країни, яка де-факто перебуває у стані війни, це не найкорисніше…

Ще одна публікація, пов'язана з Україною, — це історія російського неонациста Романа Железнова(Brothers in Arms), який приїхав в Україну воювати, як не парадоксально, на стороні ЗСУ. Стаття спричинила дискусію в соцмережах, адже російська пропаганда саме і проштовхує такий наратив, що нібито Україна — це «нацисти». При цьому в матеріалі вказують, що українській владі варто бути обережніше з представниками ультраправих та неонацистських угрупувань в офіційному війську, бо це може стати підґрунтям для звинувачень з боку Росії; хоча з самої РФ на непідконтрольний Донбас приїжджає значно більше російських неонацистів, які воюють разом із терористами, що саме по собі підриває наратив «роспропу». Так чи інакше в публікації автор не стає на жодну з позицій.

На питання до Антелави, чи може така публікація стати оливою, підлитою у вогні російської пропаганди проти України, вона зазначила, що журналісти повинні розповісти про реальність і не перейматися, хто і як використає їхній матеріал: «Ми просто повідомляємо про те, що сталося, і не повинні перейматися тим, як це може бути використано після публікації. У цьому випадку якоїсь фізичної небезпеки не було. Моїм завданням не є поширення російського або українського наративу, а розказати читачам, що от такий і такий наративи існують».

У термінології, яку вживають автори .Coda у висвітленні Донбасу, частіше трапляються «підтримувані Росією повстанці» та «сепаратисти», а не, скажімо, «регулярні російські війська» чи «терористи». Також на позначення Донбасу вживаються терміни «регіон, контрольований сепаратистами», «українські сепаратисти», «повстанці на сході України», «беззаконний схід», «області, контрольовані сепаратистами» та інші.

Щодо Криму, то частіше його називають «анексованим Росією», аніж «тимчасово окупованим Росією». Загалом термінологія мало відрізняється від тієї, якою послуговується більшість західних журналістів.

«Друзі» і не дуже Кремля

Не Україною єдиною: .Coda пише і про політичні й інформаційні впливи нашого північного сусіда в різних країнах, так би мовити, «зони ураження». Один із матеріалів, присвячений хімічній атаці в Сирії, є прикладом фактчекінгу та спростування дезінформації, причому поширюваної не просто у ЗМІ, а через МЗС РФ. Хімічна атака в місті Ідліб забрала життя більше 80 осіб, а відео зі стражденними дітьми потрапило в інтернет. Тоді, у квітні 2017-го, російські ЗМІ активно почали спростовувати факт хімічних атак із боку Башара аль-Асада й доводити, що відеодокази були фейковими. При цьому довести вони це намагалися іншим відео від 2015 року (звісно, дата замовчувалася) та висновками маловідомої спілки лікарів зі Швеції, яка оцінювала саме відео 2015 року та опублікувала свої висновки в березні 2017-го, а не відеодокази хімічних атак у квітні цього року.

До речі, представники цієї спілки шведських лікарів були відомі переважно глядачам RT, оскільки коментували для російського каналу різні теми.

Трохи раніше за сумнозвісні хімічні атаки в Сирії та спекуляції навколо цієї теми .Coda написала про кремлівських друзів у Швеції. У статті зображено Стефана Ліндґрена, представника невеликої групи шведів, які вважають, що мейнстримові ЗМІ країни неправильно презентуються Росію — як загрозу, а як не друга. Він та його однодумці «вірять, що шведська преса негативно зображає внутрішню та зовнішню політику Росії, бо Швеції необхідно виправдати перед населенням їхнє партнерство із НАТО». Щоб боротися з «антиросійською пропагандою», Ліндґрен заснував свій сайт, де подає альтернативне бачення стосовно «неправдивих», на його погляд, новин щодо Росії.

Пильну увагу приділяють і тому, наскільки західні ЗМІ та уряди намагаються протидіяти дезінформації. До прикладу, дещо скептичним є опис того, якНімеччина на законодавчому рівні намагається заборонити фейкові новини. Однак журналісти вказують: визначити, чи підпадає той чи інший контент під заборону, буде важко, до того ж це несе ризики цензури. Власне, так само не похвалили в .Coda й українську заборону російських соцмереж та інших ресурсів, які поширювали пропаганду.

Не пропустили в .Coda й інциденту, коли російські ЗМІ швидко вказали The Washington Post на неправдиву опубліковану інформацію. Тоді вони опублікували новину про те, що за участь у мітингу проти Трампа (січень 2017 року) пропонують оплату 2,5 тис. доларів на місяць. Згодом виявилося, що це фейк, а текст і заголовок новини на сайті було виправлено.

«Під час виборів (у США. — Ред.), коли фейкові новини набули загрозливих масштабів, така неймовірна пропозиція від невідомої організації повинна була насторожити (журналістів The Washington Post. — Ред.), — пише одна з постійних авторок Емі Макіннон у своїй статті «Як недбале репортерство у США може підігріти російську дезінформацію». — І навіть якщо не виправлена новина The Washington Post могла би залишитися непомітною у США, для мільйонів глядачів у Росії випадково розповсюджена брехня в американській газеті стала фактом».

Пітер Померанцев у своєму матеріалі«Відділяючи факти від вимислу в інформаційних війнах Росії» застерігає, що західний світ, а разом із ним і український, для протистояння російським інформаційним атакам не повинен використовувати ті ж методи, адже фактично Росія часто не вигадує, а підігріває і роздмухує проблеми, які вже існують.

«Однак відповідь на ці тактики також несе в собі ризики відтворення міфології інформаційної війни Кремля, а також погляд на усі внутрішні проблеми як наслідки “інформаційної війни”. Це створює небезпеку», — пише Померанцев.

Щодо реакції прокремлівських ЗМІ на продукт від .Coda Антелава зізнається: якось їх ретвітнула Маргарита Сімоньян (головред RT) й похвалила за справедливе висвітлення, однак «дружба» тривала недовго й за інший матеріал від того самого RT надходили погрози судовим позовом. Крім того Наталія Антелава потрапила й у скандальні списки українського «Миротворця».

Медіаграмотність (замість висновків)

Хоча цільову аудиторію в .Coda визначено як вузькопрофільне коло експертів та спеціалістів, та й переважно тих, хто вільно володіє англійською, головна редакторка на запитання, чи робить влада й журналісти різних країн достатньо, щоб не стати жертвами дезінформації, відповіла: «Суспільство саме повинно стати розумнішим у споживанні новин». Але якщо говорити про Росію, та навіть і про Україну, то суспільство переважно споживає інформацію з телеекранів, не дуже прагнучи її перевіряти на правдивість, а багатьом і досі не відомо, що таке медіаграмотність і з чим її їдять.

Адже окрім споживання щоденних новин це ще й взаємні звинувачення в переписуванні історії та створенні історичних міфів «великого минулого» й не менш «великого майбутнього». Це також поширенняу мові (говоримо про російську) лексики, яка поширює мову ненависті, а також розуміння того, що засилля тролів у соцмережах не відображає думки більшості, а тим більше її правильності.

Такий підхід може спрацювати, якщо публікації .Coda впливатимуть на тих, до чиєї думки дослухаються, тобто опініон-мейкерів, але просвітницька робота напряму з суспільством має бути масштабнішою. Не виключено, що з огляду на короткий час роботи команди .Coda про це ще зарано говорити, але навіть той факт, що сайт можна читати лише англійською, суттєво знижує шанси для просвіти суспільства саме Центральної та Східної Європи.

У своєму ж матеріалі«Як (не) висвітлювати брехню» Антелава вказує закордонним журналістам на український приклад, де їхнє прагнення бути об’єктивними зіграло злий жарт, адже вони самі «втрапили в альтернативну реальність, створену Кремлем та мимоволі допомогли розповсюдити його наративи».

Поки журналісти й експерти вчаться нових правил гри в умовах «постправди» й «альтернативних фактів», суспільству (в широкому розумінні), здається, ще далеко до цього.

Насамкінець пропоную вам скласти власну думку про розділ «Криза дезінформації» від .Coda, прочитавши декілька статей, що заслуговують на увагу:

  1. «Українська війна слів та вірусних відео» — про погляди на соціальні медіа на різних сторонах лінії розмежування в зоні АТО.
  2. «Неправдоподібна місія: почесний консул “Донецької народної республіки”» — матеріал знайомить із мотивами чешки, яка, сидячи в порожньому офісі далеко від Праги, представляє «державу», якої не існує.
  3. Про те, чому деякі американці дивляться й довіряють кремлівським ЗМІ, можна дізнатися зі статті «Чому ЗМІ, контрольовані Кремлем, стали хітом на Заході?».
  4. «Сповідь колишнього кореспондента державного російського каналу» пояснює, як із журналістів ліплять пропагандистів.
  5. «Новий жанр у патріотичній російській музиці — Путін-поп» — просто подивіться.
  6. Поради Померанцева про те, «як відрізнити факт від вимислу в російській інформаційній війні».
  7. Як (не) висвітлювати брехню,  на прикладі України радить головна редакторка Антелава.
  8. Про величні міфи довкола Івана Грозного, який майже настільки «великий», як Путін, або навпаки — в матеріалі «У путінській Росії Іван Грозний стає Іваном Надзвичайним».
  9. Ну і, звісно, серія анімаційних репортажів «За ґратами за лайк» — дуже рекомендую, тим більше, що вони — з російською озвучкою.
comments powered by Disqus