Хто заплатить за журналістику?

Фото: pixabay.com

Журналісти як окремо взяті ринкові одиниці з виробництва та перепакування контенту мають більші перспективи життєздатності, ніж редакції як інститути. Кінцева мета інвестування журналіста у власний професіоналізм у такому разі — досягти етапу, коли зможеш обходитися без редакції.

Складніше з редакціями. Із роздержавленням запізнилися рівно на 26 років. Ринок ЗМІ продовжує залишатися «перегрітим». А сподівання на читача, який ось-ось проголосує гривнею за якісний контент, що його вчать створювати на тренінгах, — такі самі марні, як і спроба зберегти «сакральність» нашої професії за умов, коли лідери громадської думки для жаданої всіма медійниками «якісної аудиторії» давно стали цікавішими за ЗМІ. Бізнес-модель журналістики драматично змінюється на наших очах.

Ця стаття — спроба продовжити розмову про пошук оптимальних і випробовування нових бізнес-моделей ЗМІ, розпочату в матеріалі «Яку інформацію реально продати, або Чого медіа можуть навчитись у продавців взуття». Відгуки, отримані після виходу статті, а ще більше — враження, накопичені впродовж цього часу, спонукали поглибити деякі вже сформульовані та запропонувати нові тези для роздумів. Як-не-як, зсув парадигми, який неминуче відбуватиметься в мисленні дедалі більшої кількості виробників контенту, зумовлює необхідність сформувати достатньо широке «інформаційне поле» для дискусії.

Хоча б тому, що нині у фаховому середовищі вона ведеться переважно у площині «як виробити» (вивчення нових інструментів Google і Facebook, технік верифікації тощо) і «що виробити» (моніторинги дотримання стандартів, обговорення доцільності боротьби з «мовою ворожнечі» і т. д.), а не у площині «де виробити» і, найголовніше, «кому і як продати».

За таких умов аби не виявилося, що очищений від «мови ворожнечі» і вільний від впливу фейків інформаційний продукт, створений за допомогою інструментів Google, ніхто просто не купить.

Принаймні на традиційному ринку, де працює більшість із нас і де контент, всюди у своїй пропорції, оплачують «на паях» рекламодавець і читач.

Хто напише про утеплення багатоповерхівок,

коли треба працювати на стрічку агрегатора?

Десять років я ходив до школи повз дев'ятиповерхівку на вулиці Міцкевича, 1, у Рівному. У цьому будинку жили, а може, й досі живуть декілька моїх колишніх однокласників та вчителів. Зовні він донедавна був обкладений плиткою, як і тисячі подібних будинків, зведених переважно у 70-ті роки минулого століття — в часовий проміжок між «хрущовками» та «панельками». Я і сам живу в схожому: рік здачі в експлуатацію — 1975-й. У більшості з них плитка поступово опадає, і колись її були поновлювали, а наразі є як є.

Віднедавна чимало таких будинків почали хаотично вкриватися латками переважно жовтого або рожевого кольору: мешканці власними силами замовляють утеплення частин зовнішніх стін, що обмежуються площею їхньої квартири — аби в помешканні було тепліше, а рахунки за тепло стали меншими. Деякі ж будинки — ті, де створені ОСББ, здатні зібрати з мешканців достатню суму, пережили «чарівне перетворення», утеплившись у цілому. І стару плитку змінили сучасні фасади. На Міцкевича, 1 його ще й прикрасили українським орнаментом у вигляді вертикальної смуги від першого поверху до дев'ятого. Вийшло не просто утеплення й не лише оновлення фасаду — з'явилася своєрідна родзинка серед стандартних будинків у серці міста, надто помітна з огляду на те, що дев'ятиповерхівка стоїть на жвавій кільцевій розв'язці між залізничним вокзалом і центральною вулицею Рівного.

Здавалося б, ось готова тема для великого оглядового матеріалу — такої собі trend story. Почати з історії утеплення окремого будинку: як збирали кошти і скільки, як переконували «несвідомих» мешканців, хто за все це відповідав, як долучилася (і чи долучилася взагалі) міська влада, як оздобили фасад орнаментом, скільки часу все це зайняло і, найголовніше, чи стало й наскільки стало тепліше в оселях мешканців будинку.

Так і бачу візуалізацію історії — термометр у помешканні, який показує стабільно комфортну для життя температуру, й комунальні рахунки мешканців — фото «до» та «після», або інфографіку з діаграмою зменшення витрат на опалення в результаті утеплення фасаду. І покрокову інструкцію для тих, хто бажає повторити цей досвід. А якщо піти далі — то другою частиною розповіді міг би стати досвід будинків, де квартири утеплюють точково. Коли ідеш чи їдеш вулицями міста — часом звертаєш увагу, ще десь утеплена одна квартира, а десь — цілий поверх. Цікаво, це двоє сусідів домовилися між собою розподілити витрати — чи просто дві сусідні квартири належать одному власнику? І, все ж таки, найголовніше: якою саме і в яких саме випадках є економія витрат на опалення, тобто чи варта шкірка вичинки?

Грант — це не «лякало», а шанс прочитати якісну статтю

Написавши попередній абзац, відчув себе гоголевським Маніловим. «Ну і хто це буде робити в нашій редакції?» — чую іронічно-обурений вигук щонайменше 80 % редакторів і видавців. Тут, мовляв, треба стрічку новин кожні 15 хвилин поповнювати — дарма чи що нам на тренінгах розповідали, що не розвиваючи онлайн-версії друкованого видання, ми прирікаємо себе на повільну стагнацію?

Менеджери власне онлайнових видань, радше за все, скажуть ще простіше: в нас один-два контент-менеджери, які сидять на стрічці й паралельно ходять на сесії міської ради — коли їм заглиблюватись у тонкощі утеплення багатоповерхівок?

Максимум, що зроблять ці дівчата (не секрет, що в більшості інтернет-видань контент-наповненням займаються старшокурсниці або свіжоспечені випускниці жур- та інших гуманітарних «факів») — візьмуть коментар у начальника міського управління житлово-комунального господарства — скільки будинків утеплено, скільки ще планується і як міська влада сприяє таким ініціативам. Додадуть до тексту на 2000 знаків («тому що більше все одно не читають — нам про це на тренінгах розповідали») скачану в Google фотографію утепленої багатоповерхівки десь у Челябінську. І напишуть про це «інформашку» (адже в більшості сучасних редакцій жанрів журналістики існує два — «інформашка» та «велика стаття»). Яка збере свої 300 переглядів і посунеться в глибокий архів після того, як зникне з регіональної стрічки «Укрнету»...

Якщо я згущую фарби — зніміть рожеві окуляри. «У нас у місті 60 сайтів, всюди оплата — мінімалка, а обов'язки — робити рерайт прес-релізів адміністрації, прокуратури та автодору. Коли власнику-політику набридає «гратися» в медіамагната — сайт закривають, але люди без роботи не залишаються, бо вакансії є щотижня», — почуте від колеги в одному із західноукраїнських обласних центрів реалістичніше змальовує ситуацію на медіаринку українських регіонів, аніж моніторинг дотримання стандартів. Коли на руки — 2500 (бо з мінімалки, в разі офіційного працевлаштування, ще треба утримати податки), про стандарти якось не дуже думається...

Реальність така, що братися за серйозні обємні теми, які потребують глибокого пропрацювання, вдумливої роботи з великою кількістю джерел та якісної візуалізації, сьогодні в більшості редакцій не вигідно ні журналістам (втратять в оплаті, бо за цей час могли «наштампувати» до 50 новин), ані їхнім керівникам (замість «працювати на присутність у стрічці Укрнету» і штампувати ті самі 50 новин, журналіст «убивався» над «великою темою», яка не принесе жодної монетизації — збере свої 300 переглядів та й потому).

Можна, звісно, говорити про «суспільну місію» журналіста і про те, що «за якісний контент люди проголосують копійкою» — але коли в такій редакції наблизиться день виплати зарплати, цифра залишку коштів на рахунку скаже про готовність читачів голосувати за якісний контент промовистіше за всіх медіаекспертів разом узятих.

Вихід із ситуації — шукати інші, не ринкові джерела фінансування суспільно значущого, але важкого у виробництві контенту. І тут ми не винайдемо велосипед, якщо уголос вимовимо старе добре слово «гранти».

Приміром, нещодавно завершився конкурс малих стипендій для регіональних журналістів на виробництво матеріалів про реформи (у фокусі — галузі медицини та ПЕК) від «Інтерньюз-Україна». За один матеріал журналісту пропонували до 2000 гривень. Наша редакція теж взяла участь у конкурсі. Тому що це — не лише додатковий заробіток для журналіста. Це можливість отримати фінансування на «довгі теми», на той самий «суспільно значущий контент», відсутність якого експерти часто ставлять у провину комерційним ЗМІ. Інша річ, що можливість аналізувати той самий контент комерційних ЗМІ й формулювати претензії до нього в декого з експертів з'явилася знову ж таки завдяки саме грантам, а не їхній основній роботі в ЗМІ. Де, щоб вижити, їм, цілком імовірно, довелося б самим відступати від стандартів...

Малі стипендії — порівняно новий вид фінансування журналістської роботи, це свого роду фінансування «забігів на короткі інформаційні дистанції». Традиційніший його «родич» — гранти. Можна (і, мабуть, варто) критикувати реальний «вихлоп» від багатьох грантових проектів, але особисто я зверну увагу на дві речі. Перша: про журналістів-«грантоїдів» і про ЗМІ-«грантожери» найгучніше кричить той, хто не вміє або не хоче (а найчастіше — друге походить від першого) залучати грантове фінансування. А простіше кажучи, просто заздрить тим, хто отримав свої, умовно кажучи, щомісячні 200 доларів, а разом із ними, — можливість на певний час абстрагуватися від боротьби за присутність у стрічці Укрнету і створити щось більш-менш вартісне. Що не соромно буде потім відправити на професійний конкурс або показати власним дітям як плід власної праці. І друга теза: не в одному регіоні найякісніший медіаконтент створюється нині саме (або значною мірою) «грантоїдами». Чому? Читайте вище.

Бюджетні дотації — ті самі гранти, тільки навпаки

Саме у гранти мали би, за логікою, еволюціонувати бюджетні дотації для ЗМІ, які багато хто з колег вважає чи не головною перешкодою цивілізованої конкуренції на медіаринку. Справді, образливо, коли без жодних конкурсів у високих кабінетах вирішують, що одне приватне ЗМІ отримає від платників податків сотні тисяч гривень, а інше — дулю з маком. І органи влади, за логікою, давно мали б запозичити схему фінансування замовлень на висвітлення суспільно важливих тем у тих самих грантових організацій. Чому гранти на виробництво матеріалів про, скажімо, внутрішньо переміщених осіб надають регіональним ЗМІ українські «дочки» західних медійних інституцій, а не Мінінформполітики чи обласні адміністрації? Українській владі подібний контент потрібен менше, ніж європейцям, які дають на це гроші?

Те саме може стосуватися висвітлення діяльності органів влади на місцях, на якому розраховують заробляти роздержавлені «районки». Чому «висвітлення» — це обов'язково статті в колишній комунальній газеті? Можливо, якась громадська організація, ініціативна група місцевих мешканців чи просто приватна особа запропонує на відповідному конкурсі кращу альтернативу — приміром, висвітлення у формі оголошень на інформаційних стендах у кожному селі? Або випуск чорно-білого бюлетеня суто з офіційною інформацією, який розповсюджуватиметься безкоштовно через продуктові магазини? Не кажу, що має бути саме так — просто пропоную розширити коло варіантів, які розглядаються в кожному випадку.

Реальність така, що в будь-якому районі України читачі відповідної газети — це меншість, а не більшість місцевих жителів. Тому говорити про важливість газети в сенсі оповіщення місцевої громади — це обманювати самих себе.

Те саме говорили не так давно про дротове радіо — мовляв, як же допустити його зникнення, якщо воно є незамінним каналом оповіщення громадян на випадок можливих надзвичайних ситуацій? Говорили-балакали — а «брехунці» тим часом майже зникли.

Поклавши руку на серце, зізнаймося: сьогодні єдиним справді реальним каналом оповіщення великої кількості людей (із претензією на реальну кількісну більшість представників місцевої громади, а не уявну більшість, на яку потрібно списати бюджетні кошти) є оповіщення засобами мобільного зв'язку. І, здається мені, саме в цьому напрямку мали би працювати всі зацікавлені. А газета чи радіо — це лише додаток, «необов'язкова опція» на додачу до мобільного телефону, який сьогодні є практично в кожного. На відміну від газети чи «брехунця».

Якщо ж завершити тему грантів, то всі «Програми розвитку інформаційного простору», «Програми підтримки книговидання», «Програми сприяння розвитку молоді» та інші подібні програми, які пачками плодять у відповідних управліннях, департаментах і відділах по всій Україні — від столичних міністерств до районних адміністрацій — в ідеалі повинні мати вигляд звичайних оголошень про грантові конкурси.

Тільки в ролі грантодавця — не Посольство США, а держава Україна. У ролі потенційних виконавців — усі ті, хто нині отримує або розраховує отримати фінансування на різного ступеня позаконкурсних засадах. А в ролі журі — члени різноманітних спостережних, наглядових чи громадських рад при відповідних державних інституціях.Ось тільки їх у такому разі доведеться формувати наново — під нові завдання. І на це, до речі, теж можна отримати грант...

Повертаючись до теми бюджетного фінансування ЗМІ, зазначу для когось парадоксальне: дотації теж певним чином сприяли якісній журналістиці. У тому сенсі, в якому її розуміє чимало колег: некомерційні матеріали без гонитви за миттєвими вигодами й рейтингами. Матеріали на теми, за які ніхто не заплатить. Матеріали, для роботи над якими потрібен бюджет часу. Який у досвідченого журналіста коштує дорожче, ніж у новачка.

Чи затребуваним буде «некомерційний» контент із «довгими історіями» та «довгими темами» в роздержавленій районці, якій доведеться «крутитися», аби вижити? Чи не доцільніше буде редакторові віддати сторінку, що звільниться від рапортів про колегію райдержадміністрації, не на журналістське розслідування, а на вітання й співчуття — благодатне джерело доходів для більшості «районок»? Або... на інший рапорт, тільки вже не про колегію райдержадміністрації, а про благодійну діяльність потенційного кандидата у народні депутати від відповідного округу на виборах 2019 року? Який «зайде» до газети як звичайний комерційний рекламодавець? І колишній рупор двох перших осіб району — голови адміністрації та голови ради — перетвориться на кишенькове ЗМІ місцевого олігарха — потенційного кандидата в нардепи? Який, знову ж таки, при тісному контакті з редактором, можливо, погодиться покрити витрати газети не в частині собівартості проданої площі, а в обсязі, достатньому для виробництва певної кількості... так-так, того самого некомерційного контенту, «історій на повільній швидкості», які ризикуємо загубити в гонитві за рейтингами?!.. І все, таким чином, повернеться «на круги своя»... І в умовно позитивному ключі — і в умовно негативному...

А «круги своя», як не крути, мають досить просте й досить цинічне вербальне вираження: за якісну журналістику хтось повинен заплатити. І цей хтось — не читач. І часто — не комерційний рекламодавець. Хоча...

Як комерційні замовлення допомагають

створювати якісну журналістику

Хоча й він, як би це дивно для когось не звучало, сьогодні також докладається до збереження якісної журналістики в регіонах. Маю на увазі рекламодавця, який розраховує на тривалу успішну перспективу роботи і на ринку, і зі ЗМІ: підприємства з іноземними інвестиціями, великі агрокорпорації та заводи з новими ефективними власниками, забудовники, що як гриби виросли нині в кожному, як мінімум, обласному центрі, приватні медичні центри й численні стартапи у сфері послуг, піарники яких (часом і засновники, часом — і ті, і інші в одній особі) усвідомлюють важливість якісного медіасупроводу. Спілкуючись із багатьма такими клієнтами, часто чую побажання: «Нам не потрібне “тупе” вихваляння в стилі прес-релізу, люди це відчують. Ви зробіть журналістський матеріал — із виїздом на місце, з якісними прямими ілюстраціями, з відгуками працівників, клієнтів, зацікавлених сторін...» Часом завдання формулюється ще вишуканіше: «Ви поясніть ринку потребу в наших послугах, а потім, у наступних публікаціях, ми будемо поступово готувати ринок до того, що цю потребу найкраще задовольняємо саме ми... Зробіть, знаєте, таку просвітницьку колонку з порадами»..

До чого я розповідаю ці «комерційні напівтаємниці»? Щоб показати, що рекламні статті часто замовляються і, відповідно, виходять глибшими, складнішими, якіснішими, ніж звичайний журналістський продукт. Тому що робота над ними — це виїзд на місце (а не тільки моніторинг новинних агрегаторів і соцмереж, який сьогодні є чи не основним змістом роботи багатьох регіональних журналістів). Це живе спілкування з замовником (а не просто опрацювання прес-релізів, отриманих на прес-конференції в міській раді чи на круглому столі в громадській організації). Ба більше, це спілкування, яке потребуватиме й загальної ерудиції, й розвинених комунікативних навичок (ось де знадобляться знання з техніки інтерв'ю, отримані на черговому тренінгу). Тому що людина «з грошима» хоче бачити перед собою професійно підготовленого комунікатора.

Продовжу перераховувати переваги рекламної статті для якості контенту ЗМІ в цілому.

Платний матеріал дуже часто — це ретельна (ретельніша, ніж зазвичай!) робота автора і редакції в цілому над лексикою та стилем статті. Тому що на відміну від редактора, якому немає коли заглиблюватися в нюанси кожної новини, бо, по-перше, немає часу, і, по-друге, немає монетизації, в цьому випадку продукт затверджуватиме піар-менеджер клієнта.

Якому не все одно, бо над ним — власник, який вимагає віддачі. І праця піар-менеджера, як правило, оплачується вище, ніж журналіста-автора статті. Зрештою, в більшості випадків піарник цей і є колишнім журналістом (часто навіть колишнім колегою автора статті), якому просто пощастило знайти оплачуванішу роботу. І за більші гроші він підходитиме до наданого йому тексту ретельніше, ніж учорашній випускник журфаку на мінімалці, для якого ця стаття — звичайна «халтурка», одна з багатьох, така собі «прокладка» між відвіданням двох прес-конференцій.

Як результат, у багатьох ЗМІ саме рекламні статті сьогодні — одні з найякісніших за стилем і змістом. Не говорю, добре це чи погано. Напевно, добре. По-перше (вибачте за цинізм) хоч щось же має бути якісним. А по-друге, і це найголовніше, якісний піар допомагає бізнесу генерувати більший прибуток, а відтак — і вирішувати ті самі суспільні завдання, які вирішує журналістика.

Ось тільки не вийшло б так, що окрім рекламних матеріалів (нехай і якісних) у черговому номері видання власне немає що й почитати. (А дуже в багатьох випадках саме так і виходить.) Добре хоч, коли реклама — різноманітна за тематикою. Але і в цьому випадку ніхто не дасть гарантії наявності балансу між комерційним інтересом конкретного рекламодавця — та суспільним інтересом. А отже комерційна реклама якщо й допомагає створювати якісну журналістику — то направду аж надто «точково».

Нічого страшного не відбувається:

 хтось піде з журналістики в піар, хтось — у «третій сектор»

«В усьому світі журналістика фінансується і підтримується за допомогою різних фінансових моделей, в число яких входять і державні ліцензійні збори та податки, філантропія, реклама, передплата, оплата за перегляд, краудсорсинг, а також суміш вище перерахованого, — наголошують у статті «Майбутнє журналістики: мережева журналістика», оприлюдненій ще 2012 року, Мануель Кастельс, Майкл Паркс та Брегтьє ван дер Хаак. — Наприклад, ВВС у Великобританії чи іспанське TVE, головні телевізійні мовники в своїх країнах, не розміщують рекламу й повністю фінансуються через спеціальний податок. Al Jazeera оплачується королівською сім'єю Катару; дизайнер Міучча Прада підтримує існування італійської комуністичної газети l'Unita вже багато років; чимало європейських мовників фінансуються з допомогою як реклами, так і податкових відрахувань. Нарешті, інтернет надає нові можливості і медіакомпаніям, і хакерам, і Wikileaks, і піратам, і просто шукачам прибутку. Всі ці джерела і моделі є природним середовищем для експериментів та інновацій. Питання про те, хто повинен заплатити за хорошу журналістику, належить до поєднання специфічних обставин та можливостей».

Іншими словами, не запитуйте, чому на центральних телеканалах — реаліті-шоу, а на регіональних — ток-шоу. Бо ток-шоу — дешевше, і за присутність у кадрі здебільшого платить рекламодавець-політик. Натомість глядачу центрального каналу, який живе в тому самому регіоні й має можливість працювати пультом, глибоко все одно, що столичний канал дотує олігарх, а засилля реклами в перервах між епізодами шоу все одно реально не покриває всіх витрат каналу.

Глядачу важливий контент, і не важливо, хто за нього заплатив. Він не бачить того, що «за лаштунками», він має справу з продуктом «на виході». А «вихід» — різний, бо різні масштаби і джерела (перше походить від другого) вкладених грошей.

У регіоні й хотіли би зробити «лялечку» замість «говорильні» — бабла, вибачте, бракує. Не запитуйте, чому розслідування на якомусь регіональному сайті ви прочитали чи додивилися до кінця, а стрічку новин на іншому регіональному сайті — прогорнули й закрили. Бо наприкінці розслідування курсивом було написано: «Точка зору авторів не обов'язково відображає точку зору Посольства США...» і далі за текстом. (Бачите, ви дочитали до цих дрібних літер.) А виробництво стрічки новин було оплачене комерційними рекламодавцями, які заплатили за банери на сайті. Й сукупності цих грошей вистачило рівно на те, щоб найняти двох випускників «-факу», які цілоденно штампуватимуть новини на зразок: «У Крижополі активісти навчали активістів писати проекти з розвитку активізму». Просто тому що на щось більше не вистачає ні сил, ні коштів, ні досвіду. Щось більше не окупиться. Зусиль — багато, грошей на виході — стільки само. А активісти, які навчали активістів (або навпаки) — це їхні вчорашні одногрупники з університету, які навчилися писати прес-релізи, створили або «підсуєтились» під «ГОшку» і тепер щомісяця заробляють запаморочливі для Крижополя 200 грантових доларів. Із яких вистачить трішки й на чай, печиво, фірмовий блокнот та ручку для колишніх одногрупників, яким «пощастило» влаштуватися контент-менеджером на мінімалку... То чого б про них не написати? Раптом у них розширення штату намітиться?.. То й самі «поактивнічаємо»...

Сидячи на церемонії нагородження цьогорічних переможців Конкурсу професійної журналістики «Честь професії», організованого Українською асоціацією медіабізнесу та Незалежною асоціацією мовників, декілька разів зловив себе на почутому від VIP-спікерів і адресованому переможцям: «Бажаю вам залишитись у професії і не піти через кілька років у піар чи прес-службу...» Подумав про себе: «Насправді більшість так і зробить — або “сяде на гранти”, або піде в піар. Тому що якісна робота журналіста не може і не повинна коштувати дешево». І, за великим рахунком, поганого в цьому нічого немає — якісний піар потрібен суспільству не менше, ніж якісні розслідування. Хоча би тому, що справді професійний піар допомагає бізнесу розвиватися. Справді професійна прес-служба допомагає політикам якісно комунікувати з суспільством. Усі ці інститути вкупі є потенційними замовниками і потенційними донорами якісних медіаповідомлень.

Тобто коло замикається: щоб журналіст мав роботу й гідну оплату за неї, повинні розвиватись інші складові системи «Суспільство», які замовлять його роботу, згенерують контент для змістового її наповнення та, в кінцевому підсумку, прямо або опосередковано оплатять.

Наївно сподіватися, що «читач прочитає гарну статтю, написану відповідно до стандартів, і почне купувати газету або регулярно заходити на сайт», і це ЗМІ ось так, «по-білому», стане достатньою мірою комерційно успішним («достатньою мірою» — це не коли всім вчасно сплачується мінімалка, а коли кількість коштів на рахунку переходить у якість контенту на сторінках). Це самовбивча ілюзія.

І що з усім цим робити?

1. Найперше — звикати до того, що «як завжди» не буде. Все змінюється швидше, ніж ми думаємо. За таких умов інвестиції у знання — це не просто інвестиції у знання як такі. Це — цілеспрямоване вкладання інтелектуальних ресурсів у розширення поля розуміння альтернатив. Щоб у вирішальний момент можливості вибору були більшими, ніж дилема «або — або». Психологами давно доведено, що справжня свобода вибору починається з трьох і більше варіантів. А більшість із нас часто не бачить у різних ситуаціях навіть двох...

2. Усвідомлювати, що якісна журналістика коштує недешево. І такої кількості ЗМІ, які є сьогодні на ринку, ринок не витримає. У суто ринковій моделі фінансування певний їх відсоток неминуче має припинити існування. В більшості обласних центрів обсяг рекламного ринку і наявний інтелектуальний ресурс — достатній для повноцінного функціонування одного якісного друкованого ЗМІ, одного сайту і одного телеканалу. А можливо, і ще менше — одного локального медіахолдингу, де буде і перше, і друге, і третє. Все інше — або зникне, або залишиться маргінальним «копіпастом на мінімалці», не цікавим ані читачу, ані рекламодавцю. Так, містечкові політики гратимуться, і брендами, і людьми, поки не набридне...

3.Готувати «запасні аеродроми».

Журналістам — інвестувати в себе (у власні знання й навички та у власний бренд, благо, Фейсбук у цьому допоможе як ніхто, створюючи таку кількість «точок контакту» з потенційним новим роботодавцем, якої не створить ніякий агресивний «нетворкінг» наживо — взуття лише зносиш). Як би це, можливо, дивно не звучало, у журналістів перспективи — оптимістичніші, ніж у більшості редакцій. Людина, яка вміє грамотно працювати з інформацією, в майбутньому буде потрібна замовнику більше (і коштувати дешевше), ніж взаємодія з цілим інститутом у вигляді редакції. Питання лише в тому, хто з журналістів зможе себе справді вигідно «продати», а хто делегує цю свободу «надбудові» у вигляді редакції. Продасть — меншість. Залишиться в «надбудові» — більшість. Ось тільки «надбудов» — суттєво поменшає. Отут — і поле для маневру... Хтось із мудрих сказав: «Головне і найважливіше, чого батьки мають навчити свою дитину — це навчити обходитись без них». Якщо перенести цю тезу на предмет нашої розмови — «Головне, чого може досягнути журналіст — це навчитись пристойно заробляти своєю справою без допомоги редакції».

Видавцям — думати і згадувати, що ще вміємо, можемо або готові навчитися робити. Від здачі в оренду надлишкової нерухомості — до випікання булочок у колишньому кабінеті відділу листів (бо листи в газети давно ніхто не пише, а булочки хочуть їсти завжди). Але для початку доведеться позбавитися комплексу, що булочки — це низьке, а журналістика — високе.

4. Шукати й писати грантові та стипендійні проекти. Сайти-агрегатори подібних можливостей — must read у кожній редакції. Якщо такий сайт ще й поєднує анонси проектів із самодостатнім навчальним контентом — це must read у квадраті.

5. Ставати частиною більших систем: профільних асоціацій, спільнот, —  і використовувати всі їхні можливості. Відновлювати зв'язки з ними, які хтось був втратив, вважаючи, що це вчорашній день. Разом легше і досвідом обмінюватися, й інтереси відстоювати, й навчатися. Адже з теорії розв'язання винахідницьких завдань відомо: коли система наближається до точки кризи — умов виходу на новий рівень є дві: розвивати лише одну з підсистем, найперспективнішу, або ж стати частиною іншої, більшої системи.

6. Один із варіантів реалізації тези з попереднього пункту — стати аутсорсинговим ньюзрумом для брендів. Як зазначає професор медіазнавства зі США Мара Ейнштейн у книжці «Реклама під прикриттям», яка вийшла друком цьогоріч, «складається враження, що сьогодні всі рекламодавці... почали робити власні медіа. І якщо хтось іще цим не зайнявся, то надолужить протягом наступного року. Це цілком виправдано з економічної точки зору. Десятиліттями рекламодавці використовували традиційні ЗМІ, щоб поширювати свої послання, але тепер у них з'явилась можливість створювати контент для власних медіа й розповсюджувати його через соціальні мережі». Думаю, з огляду на вищесказане, це якраз і є одна з перспектив багатьох редакцій і журналістів у майбутньому — виробляти контент не для власних платформ, а для платформ замовників. Тому що утримувати свою платформу стане просто нерентабельно. Дешевше — лише виробляти інформацію. Це, звісно, потребуватиме менших офісів і менших штатів. Але це вже, як мовиться, — зовсім інша історія...

P.S. Коли я майже дописав статтю, сталося диво: про історію утеплення багатоповерхівки на Міцкевича, 1 у Рівному, таки написали статтю! Курсив на сайті-джерелі сповістив: для обласної державної телерадіокомпанії її спеціально підготувала одна з громадських організацій. Що і слід було довести...

 Від редакції: Ми запрошуємо колег висловити свою думку щодо теми статті та долучитись до дискусії. 

comments powered by Disqus