Чари зла: чому злодії завойовують наші серця

spottymill.com

MediaSapiens публікує п’яту статтю про особливості сприйняття інформації людиною. Попередні — про вразливість до фейків і роль смайликів у комунікації. Також ми розглядали способи, за допомогою яких людина може розпізнати брехню в комунікації, і технологічні пристрої, що викривають неправду. У цій статті ми розглянемо причини, через які антигерої є для нас привабливими.

 17 листопада 2017-го на 87-му році життя в тюремному шпиталі помер Тото Рііна — наймогутніший сицилійський мафіозо, голова Cosa Nostra, який за свій низький зріст отримав прізвисько Коротун. На його рахунку було більше сотні смертей. Cтавши босом босів у 1980-х, він розправлявся з усіма, в кому вбачав для себе загрозу — суддями, правоохоронцями та політиками. Він ініціював вибухи та погроми, в яких гинули цивільні громадяни. Його мішенню були й жінки, й діти. Він же, за висновком італійської Феміди, був серед замовників убивства журналіста-розслідувача Мауро Де Мауро, зниклого безвісти у 1970-му, тіла якого досі не знайшли.

Десятки людей із оточення Рііни були обурені його безпринципністю настільки, що порушили omertà («кодекс мовчання»), який зобов’язує не співпрацювати з державою, й один за одним почали свідчити проти нього. У 1993-му після 20 років, які йому вдавалося переховуватися від слідства, його врешті спіймали в Палермо.

Корлеоне — мала батьківщина «боса босів» Тото Рііни. За цікавим збігом тут народилися бабуся й дідусь Аля Пачіно, який зіграв Майкла Корлеоне у фільмі «Хрещений батько». Фото Flickr.

Доки мерія Корлеоне, звідки походив бос босів, докладає зусиль, щоб містечко асоціювалося у світі з чимось іншим, окрім одіозних мафіозо, в багатьох країнах, включно з Україною, на честь італійських злочинних угрупувань та їхніх лідерів називають розважальні та готельно-ресторанні заклади. Є щонайменше кілька пояснень, чому нас це не лякає.

Гламурні далекі

Складно уявити, що хтось назве публічне місце на честь, скажімо, Андрія Чикатило чи Анатолія Онопрієнка, Чарлза Менсона чи Теда Банді (останній із яких, до речі, мав приємну зовнішність, за що його нарекли Вродливим Дияволом). Згадані особи викликають гнітючі відчуття. Що ж такого привабливого в мафіозі, для яких убивати — професія?

Кримінолог та професор-емерит Рутгерського університету Джеймс Фінкенауер написав низку книжок про організовану злочинність. Він каже, що, за великим рахунком, її гламуризація розпочалася у США зі страшенно непопулярного «сухого закону», ухваленого в 1920-х роках. До нього гангстери-іммігранти (переважно з Італії) були не надто впливовими. Та коли вони стали групою опору і продавали спраглим заборонений трунок, їх сприймали майже за визволителів. Вони стали «своїми хлопцями», що не боялися йти проти системи.

1933 року спиртні напої знову дозволили. Та образ мафіозо як крутіїв-бунтарів залишився.

Коли читаєш «Хрещеного батька» Маріо П’юзо чи переглядаєш однойменну екранізацію Френсіса Форда Копполи, складається враження, що ватажки мафіозі — харизматичні, гарно вбрані чоловіки-серцеїди, які жили за своїм власним уставом — так, як вважали за потрібне, а не на догоду примхливим політикам, і понад усе дбали про добробут своїх рідних та друзів; що той, хто був частиною сім’ї, міг розраховувати на надійний тил, дах і криваву вендету за завдану йому кривду.

Фото з Flickr

Становленню цього образу сприяла як поп-культура, так і пієтет, який виявляли до реальних гангстерів-ватажків їхні соратники: мовляв, ті були злочинцями, але мали принципи. Крапка.

Більшість із тих, хто прочитає цю статтю, радше за все, не є їхніми родичами чи добрими знайомими. Це може слугувати підставою не ототожнювати їх із серйозною загрозою. Бо середньостатистична людина переконана, що від рук мафіозі потерпають тільки представники їхнього середовища, й міркує: якщо я не торгую наркотиками, не граю в азартні ігри, не вдаюся до махінацій чи якихось інших незаконних дій, нема мені чого боятися. Без особистого досвіду контакту з цією структурою ми сприймаємо мафію як щось абстрактне, припускає Фінкенауер.

Ми відділяємо самих себе від явищ, подій, людей, які викликають дискомфорт, оскільки це допомагає долати наші власні труднощі, захищає від депресії, нав’язливих думок, зацикленості на неприємних деталях, зазначають психологи Яаков Тропе й Ніра Ліберман. Нам доволі легко ідеалізувати сміливців та зухвальців, які ризикують життям і ходять по вістрю ножа, захищаючи те, що вважають за потрібне, доки ми самі або хтось із наших близьких чи знайомих не стане перешкодою на їхньому шляху чи кимось, хто мимоволі їм прислужився.

Мабуть, найкраще цю зміну дистанції ілюструє чорний гумор: сміється той, кому пощастило.

Звідки патрони?

Питання, яке бентежить усіх, хто досліджує девіантну поведінку: що змушує індивіда йти проти загальновизнаних норм — вроджена схильність чи обставини? Більшість учених сходяться на тому, що це комбінація обох факторів: генетика заряджає пістолет, довкілля тисне на курок.

Найстрашніше своєю тотальністю — те, як уявили зло піонери-психоаналітики. Зігмунд Фрейд вважав, що людська натура підпорядковується непідконтрольному Воно — вродженим характеристикам особистості та інстинктам, і якщо Воно навісніє (навіть за допомогою Его, що є механізмом самоконтролю, та Суперего — свідомості), людина все одно за першої ж ліпшої нагоди пориватиметься задовольнити цей первісний поклик. Його приятель, а пізніше опонент Карл Юнг стверджував, що для того, аби стати повноцінними особистостями, нам потрібно зрозуміти власну приховану природу — те, що «за темного середньовіччя називали демонами, а сьогодні — неврозами».

У випадку мафіозо Тоні з серіалу «Клан Сопрано» сеанс виливання душі закінчився не зціленням пацієнта, а його спробою звабити психотерапевта. Фото з readersdigest.co.uk

Психолог-гуманіст Абрагам Маслоу звертав увагу на те, що люди, які в дитинстві та юності не отримали базових речей, матимуть проблеми в дорослому віці (якщо голодували — не почуватимуться в безпеці, якщо страждали від нестачі любові й турботи — матимуть проблеми із самооцінкою).

Часом у нас жевріє надія, що того, хто помилився з вибором, ще можна врятувати, перетворити «мінус» на «плюс» — треба лише дуже захотіти; що й кілери можуть бути грубі, але з добрим серцем — десь такі, як бессонівський Леон.

На думку психолога Філіпа Зімбардо, організатора горезвісного Стендфордського тюремного експерименту 1971 року, кожен із нас може стати на хибний шлях. Бажання самоствердитися, тиск оточення, страх перед вигнанням, мотиви кар’єрного характеру нерідко підштовхують до лихих, а часом страшних учинків. Але не менше зло, у прояві якого на початку своєї книжки про ефект Люцифера зізнається сам Зімбардо, — це пасивне зло бездіяльності.

У пострадянському просторі кінематограф культивував його, романтизуючи бандитів на тлі загальної руйнації.

***

Саша Бєлий із серіалу «Бригада» та його три товариші постали перед глядачами як нормальні пацани — цілком позитивні персонажі, аж хочеш мати таких доблесних і сміливих парубків за братів. Сценарист дає зрозуміти: пацани не винні — життя таке.

У країнах СНД фільми про «воров в законе» переважно російського виробництва сформували в уяві пересічного громадянина уявлення про кримінальних авторитетів як про впливових людей, що насправді все вирішують. Це сприяло утвердженню гнітючого відчуття, — як виявиться згодом, дуже стійкого і згубного, — що справжня влада у їхніх руках, що правди у гнилій системі немає й не буде, тож кожен виживає, як може, і хто вижив — той правий (які там реформи? яке громадянське суспільство?).

Саша Бєлий мріє, аби його син став, як він сам підкреслює, щиросердно натякаючи на ганебність свого ремесла, «людиною!». Але як? У кінці історії дружина Саші та їхній малюк емігрують. Головний герой обіцяє приєднатися до них — йому ще треба завершити деякі справи. Лунає постріл.

Омана справедливого світу, або Як ми толеруємо несправедливість?

У 1966-му психолог Мелвін Лернер з Університету Кентуккі розпочав серію експериментів із вивчення віктимізації — процесу перетворення особи на жертву. Він та його колега Керолайн Сіммонс спостерігали, що люди співчувають постраждалому, коли їм здається, що їхнє співчуття може полегшити його страждання. Але якщо цього не відбувається, якщо вони не можуть зарадити й жертва продовжує страждати, люди починають відмежовуватися від неї.

Інше дослідження показало, що студенти, яких повідомили про виграш одного з їхніх одногрупників у лотереї, були схильні пояснювати це тим, що він доклав більше зусиль, аніж той, хто програв.

Ларнер описує це явище як похідне від віри у справедливість світу — в те, що нічого не відбувається просто так, що кожен рано чи пізно отримає те, на що заслуговує: негідників буде покарано, а тих, хто грає за правилами, — нагороджено, що Мудра Сила про все подбає, тож лишається хіба прийняти дійсність такою, якою вона є.

І хоча справедливість світу є лише ілюзією, як показуєдослідження Кентського державного університету, люди, які вірять у неї, щасливіші і значно рідше впадають у депресію. Позбавлені мантрою про Всесвітній баланс від докорів сумління, вони йдуть спати, сподіваючись на краще, якого варті.

Місто засинає. Прокидається мафія.

comments powered by Disqus