Ніхто не знав і не чекав?

Ніхто не знав і не чекав?

17:53,
5 Березня 2015
3053

Ніхто не знав і не чекав?

17:53,
5 Березня 2015
3053
Ніхто не знав і не чекав?
Ніхто не знав і не чекав?
Ось що писав респектабельний «Русский журнал», орган «системних лібералів» Росії, ще в квітні 2008 року, тобто ще до нападу на Грузію. «При наиболее ограниченном варианте российские вооруженные силы могут занять только Крымский полуостров… Третий вариант развития событий предполагает, в дополнение к занятию юго-востока, установление контроля над Киевом и центральными областями»

«Ніхто не чекав, що Росія почне загарбання українських територій. Ані в Україні, ані у світі ніхто не чекав. Ніхто просто не гадав, що у ХХІ столітті в Європі це можливо. Так, усі розуміли: Путін, а слідом за ним і більшість росіян, живуть реаліями давнього минулого... Усі розуміли преклоніння Путіна перед тими давніми часами, його жаль, що самому йому не довелося за них жити - але хто ж знав, що він почне реставрувати ті часи й їхні реалії сьогодні... Ніхто не знав, чого від Путіна чекати. Ніхто не знав, що він відкинув усі умовності сьогодення й по-бандитськи піде напролом. Ніхто не знав і не гадав, що він уже не зупиниться. Підніміть публікації минулого березня: всі були впевнені, що Путін готує Криму долю Абхазії та Південної Осетії; ніхто й припустити не міг, що він насмілиться от просто взяти й анексувати півострів. Хто ж міг припустити, що він уже викинув на смітник білі рукавички, в яких діяв до того часу? Ніхто не міг».

Так безапеляційно пише Борис Бахтєєв у статті «"Здача Криму", "саджати" та інші небезпечні віруси» З різних причин не бачу потреби полемізувати з її автором; натомість наведу факти й цитати, з яких читачі самі зроблять належні висновки.

Не буду далеко ходити - пошлюся на тексти двох моїх колег.

Ігор Лосєв під псевдонімом Богдан Кримський опублікував у тижневику «Українське слово» за 22-28 травня 2003 року статтю «Чи існує таємна угода Кучма - Путін щодо Севастополя?» Стаття починалася так: «В українських колах Севастополя дедалі більше з'являється чуток щодо існування таємного пакту двох президентів про поступову передачу цього українського міста Росії. У російських севастопольських колах цього не підтверджують, але натомість заявляють, що інтеграційні зусилля Леоніда Кучми і російського капіталу, що скуповує зараз в Україні все, що становить щонайменшу цінність, мають у найближчій перспективі призвести до територіально-державного злиття з Росією. Обидві точки зору не є взаємовиключними».

Далі у статті йшлося про факти, які засвідчували високу ймовірність наявності такої угоди. Ігор Лосєв, зокрема, писав: «Мають у такому випадку пояснення й досі не врегульовані аспекти перебування російського флоту на поки що українській території: відсутність української юрисдикції щодо військових формувань іноземної держави в Севастополі, що проявляється у досить-таки дивних формах, коли озброєні російські патрулі вештаються українським містом, немов десь у Самарі чи Тамбові, та ще й затримують українських військовослужбовців. Ще й досі юридично не оформлена оренда Російською Федерацією об'єктів, земельних ділянок та акваторій бухт на території України. Справді, якщо є таємний пакт Кучма - Путін, навіщо все це оформлювати? Навіщо здійснювати український контроль над діяльністю ЧФ у Севастополі, якщо місто незабаром все одно стане російським?»

І далі: «У 2000 р. бойові частини морської піхоти ЧФ РФ (а саме вони здатні реально контролювати місто) за чисельністю дорівнювали бойовим частинам України в Севастополі. Зараз вони мають в місті бригаду морських піхотинців та батальйон охорони, понад 150 одиниць бронетехніки та артсистем і планується подальше їх посилення. Всі ж українські підрозділи такого типу офіційний Київ прибрав із Севастополя... Уже цього року російський гарнізон Севастополя вчетверо переважатиме український».

Детально проаналізувавши поступки адміністрації Кучми Кремлю задля того, щоб угамувати експансіоністські апетити останнього, автор статті робив висновок: «Але глибоко помиляються ті в офіційному Києві, хто вважає, що такі поступки, а фактично капітуляція перед Росією, зможуть заспокоїти "великого сусіда". Це лише спонукатиме до подальшої експансії. Адже як свідчить історія, будь-яка успішна агресія тільки заохочує до наступної... Томі відкупитися Севастополем не вдасться, після такої акції одразу постане питання про Крим, потім про "Новоросію", далі скрізь».

Ще одна стаття Ігоря Лосєва - «Чому це сталося?» - в журналі «Сучасність», №6, 2010: «Капітуляція, підписана Януковичем у Харкові у вигляді угоди з російським президентом Медвєдєвим про продовження перебування російського флоту на українській території після 2017 р. (коли закінчується термін попередньої угоди), ще на 30 років перетворює Україну на протекторат Російської Федерації, що десятиліттями перебуватиме під московським військово-політичним контролем, будучи лише умовно незалежною державою, що не здатна претендувати на власну політику без схвалення кожного українського кроку Кремлем. Кожен день базування російського військового флоту в Криму сприяє розвиткові антиукраїнського сепаратизму на півдні України (останнім часом окрім Криму діяльність російських спецслужб і спонсорованої ними п'ятої колони помітно активізувалась в Одесі), зменшенню там українського впливу, поширенню антидержавних настроїв тощо. Чорноморський флот РФ веде в Криму велику політичну роботу, здійснює значний комплекс пропагандистських акцій, спрямованих проти України. Кінцевою метою перебування цього флоту в Україні є анексія міста Севастополя і Кримського півострова, а також періодичне штучне провокування різних видів політичної напруги, нестабільності на українському Півдні. Російське військове угруповання в Криму є реальною загрозою соборності й державному суверенітету України».

Віктор Каспрук, стаття «Чому Україна може програти війну Росії, не почавши її». Опублікована 20 серпня 2008 року в «Українській правді». Починається вона так: «Один знайомий російський журналіст якось проговорився, що Крим відійде до Росії без всякої війни. Оскільки, мовляв, існує план і його, поки що, тримають в секреті - до пори до часу».

Потім розглядаються декілька сценаріїв російської інвазії до України, ось один із них: «Причому проглядається повне розуміння, що така спроба буде, власне, складатися із трьох тактичних ходів. Перший - це загострення всіх прихованих конфліктів - найперше в Криму, на півдні та на південному сході України. Другий - захист російськомовного населення (не питаючи його) і російських громадян, котрі отримали в Севастополі і Криму, до речі, незаконним чином, таке подвійне громадянство. Третій - завдання Україні військово-політичної поразки, причому не обов‘язково регулярними військами, а різноманітними "ополченцями" та "добровольцями" (не секрет, що чимало контрактників російської армії зберігає українське громадянство чи має "запасні" документи)...»

Можна навести ще низку статей як цих двох авторів (особливо севастопольця Ігоря Лосєва, який добре знає як ситуацію на Кримському півострові, так і процеси, що відбуваються в Росії (яку він уже через півроку після приходу до влади Путіна в журналі «Сучасність» №6 за 2000 рік прямо назвав «постваймарською»; хто знає історію, той зрозуміє паралель із Німеччиною 1934 року), так і інших українських аналітиків. На жаль, не все доступне в інтернеті - скажімо, ані публікації в «Сучасності» після середини 1990-х, ані в «Українському слові» (ще торік вони були наявні), ані в цілому ряді інших видань. Тож охочим детально опрацювати тему доведеться йти до бібліотек.

Тепер інший вимір проблеми. Протилежна сторона не робила таємниці зі своїх намірів і планів. Ось що писав респектабельний «Русский журнал», орган «системних лібералів» Росії ще у квітні 2008 року, тобто ще до нападу на Грузію. Автор - Ігор Джадан, стаття «Операція "Механічний апельсин"», де розписано кілька варіантів дій Росії щодо України: «При наиболее ограниченном варианте российские вооруженные силы могут занять только Крымский полуостров... При более широком варианте зоной вмешательства становится весь юго-восток Украины, включая Крым, причерноморские территории (Новороссия), Донбасс, Харьков, Днепропетровск... Третий вариант развития событий предполагает, в дополнение к занятию юго-востока, установление контроля над Киевом и центральными областями».

І ось як, на думку Ігоря Джадана, буде встановлений контроль над Києвом:

«Демонстрационный воздушный ядерный удар в стратосфере в районе южной части Припятских болот, произведенный ночью, чрезвычайно помог бы в этом случае. Он не нанес бы существенного ущерба, если не считать выведение из строя линий электропередач и электрических приборов в радиусе 100 км. Но зато он был бы виден в ненавидящем "москалей" Львове и даже в Польше. Он сразу отрезвил бы горячие головы, ясно продемонстрировав нешуточную решимость Кремля.

Впрочем, политические издержки такой демонстрации некоторым могут показаться неприемлемыми. В последнем случае быстрая мобилизация добровольцев из числа русской молодежи юго-востока могла бы стать эффективной заменой ядерному оружию. Появившись в районе столицы, такие формирования навели бы порядок гораздо быстрее российской армии, которой оставалось бы поддерживать высокомотивированную пехоту своим высокоточным оружием».

Нагадаю ще раз тим, хто вважатиме цей текст маячнею божевільного: йдеться про орган російських «системних лібералів», засновниками якого є Гліб Павловський, Марат Гельман, Сергій Чернишов (останній, мабуть, мало відомий в Україні, але йдеться про одного з авторів планів реформ в СРСР, які розроблялися ще на початку 1980-х під егідою Юрія Андропова).

Не забуваймо і про міні-фільм, який навесні 2012 року кілька разів «крутили» по Луганському телебаченню і дію якого віднесено в 2015 рік - мовляв, тоді відбудеться «захоплення влади в Києві» українськими прозахідними силами і наступ проросійських лугансько-донецьких «цивільних добровольців» на Київ зі швидкістю більшою, ніж швидкість просування танкових колон Вермахту улітку 1941 року. Не приховувалася у фільмі й орієнтація на Росію - мовляв, разом із нею, ми після перемоги ввійдемо в «Союз Свободных Славных Республик».

Утім, можливо, поза межами України справді ніхто не провіщав агресії Росії проти нашої держави і не чекав на неї? Будь ласка: стаття Джефрі Кюхнера Will Russia-Ukraine be Europe's next war? («Наступна війна у Європі - російсько-українська?»), опублікована в The Washington Times 12 жовтня 2008 року. Ось про що там, зокрема, йдеться: «Головна мета Москви - вирвати з-під контролю Києва Кримський півострів. Велика частина жителів Криму - це етнічні росіяни. Що ще важливіше, у кримському Севастополі базується російський Чорноморський флот. Згідно з угодою від 1997 року між двома країнами, російські кораблі повинні піти звідти до 2017 року. Президент України Віктор Ющенко відмовляється продовжувати термін оренди. Він абсолютно справедливо побоюється, що Москва має намір залишатися там невизначено довго, щоби з часом приєднати до себе весь Крим. Російське керівництво вже заявило, що не покине базу в Севастополі, а морське право Києва на Росію не поширюється.

Більше того, Росія тисячами роздає російські паспорти своїм прихильникам у Криму. План полягає в повторенні того, що вже відбулося в Південній Осетії й Абхазії: створити привід для напряму до Криму російських "миротворців" для захисту російських "громадян", які нібито потрапили в біду...»

Далі в статті йдеться про неминучість початку після анексії Криму війни між Росією та Україною, яка буде захищатися; в цю війну, прогнозує автор статті, «неминуче виявляться втягнутими Польща і країни Балтії», тобто пожежа може стати всеєвропейською. І висновок: «Битва за Україну - це не тільки випробування сили волі регіонального масштабу. Це зіткнення за майбутнє Європи та за роль Росії в цьому майбутньому».

«We are all Ukrainians now», - так закінчує статтю 2008 року Джефрі Кюхнер.

І нарешті. У травні 1954 року після передачі Криму зі складу РРФСР до складу УРСР у «Журналі пластового юнацтва "Молоде життя"» (Ч.2 (113), Нью-Йорк-Детройт) у замітці «Крим: чи не прийдеться його боронити?» було сказано буквально таке: «В майбутньому ситуація може бути така, що прийдеться нам боронити Крим, тепер уже складову частину української території, перед чужими зазіханнями».

Ці слова, враховуючи тодішню швидкість підготовки та друку періодичних видань, були написані рівно за 60 років до початку путінської агресії у Криму, яку начебто «ані в Україні, ані у світі ніхто не чекав».

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду