Як жінки залишаються «прихованими фігурами» для медіа

Фото: wired.com

Невидимі теми

Редакторка в openDemocracy та журналістка Поліна Аронсон (Polina Aronson) під час дискусії на медіаконференції n-ost «Всередині наших сліпих плям» пригадала історію, як вона опублікувала своє перше есе англійською мовою. Воно було про долю її діда під час блокади Ленінграду. З тексту було неможливо зрозуміти, хто його написав – чоловік чи жінка.

«Один мій знайомий прочитав це есе й сказав іншому моєму знайомому: “Схоже, що це есе написав справжній чоловік!”– розповідає журналістка. – Він не звернув уваги на моє ім’я на початку тексту. І я подумала, що мене це образило. Чи корисне взагалі використання цих категорій: жіноче, чоловіче?»

Із іншого боку, такі категорії дійсно існують. Наприклад, у закритих традиційних суспільствах, таких як Індія чи Афганістан, доступ до жіночих спільнот можуть мати тільки інші жінки. «Прийти та розповісти їхні історії можуть лише репортерки-жінки», – зазначила Пауліна Тіллманн (Paulina Tillmann), головна редакторка сайту Deine Korrespondentin. При цьому вона навела статистику, що в німецьких медіа журналісти в п’ять разів частіше розповідають про чоловіків, ніж про жінок, хоча вони становлять половину населення країни.

«На мою думку, в медіа має бути набагато більше історій жінок, – каже Пауліна Тіллманн. – І наш проект націлений на те, аби показати жінок, які не презентовані у мейнстрімових медіа. Наприклад, ми зробили репортаж про екологічних активісток в Аргентині, які 15 років борються проти використання в країні пестицидів Monsanto, які є шкідливими для здоров’я людей». На її думку, якщо медіа хочуть апелювати через свій контент до жінок, їм треба бути готовими висвітлювати проблеми різних спільнот у найрізноманітніших країнах.

«Боротьба з Монсанто»стаття на сайті Deine Korrespondentin про наслідки використання пестицидів у Аргентині.

Чому ж виник такий дисбаланс у розподілі тем в медіа? Італійська журналістка Моніка Еллена (Monica Ellena) з незалежної медіаплатформи Chai Khana звернула увагу на сам склад редакцій. Вона навела дослідження Nieman Reports, згідно з яким у 2004 році серед головних редакторів 25 найбільших американських газет було семеро жінок. Десять років потому їх залишилося лише троє.

 

Порівняння Nieman Reports кількості головних редакторок у найбільших американських газетах в 2004 та 2014 роках.

«Та й загалом, коли медіа беруться висвітлювати жінок у своїх матеріалах, то вони здебільшого показують їх в образі жертви, – додає пані Еллена. – Дуже мало виходить статей про жінок-активісток, жінок, які щось роблять для суспільних змін».

До того ж, популярність таких тем у медіа може бути дуже недооцінена. Ось вдалий приклад зі сфери кінематографу: стрічка «Приховані фігури» про групу вчених афро-американок, які проводили математичні обчислення для NASA, зібрав у прокаті 233 мільйони доларів при бюджеті на виробництво в 25 мільйонів доларів. Фільм отримав позитивні відгуки від критиків та був номінований на нагороди «Оскар», «Золотий Глобус» та премію BAFTA.

Розподіл сил в редакціях

На медіадплатформі Chai Khana, за словами Моніки Еллени, ситуація дуже відрізняється: на 70% штат редакції складається саме з жінок. Однак тут треба враховувати й культурні особливості, й специфіку самих видань. Медіаплатформа базується в Тбілісі й висвітлює проблемні теми в Кавказькому регіоні: конфлікти, вимушену міграцію, місцеві меншини, утиски прав жінок тощо.

«У певний момент, коли ми окреслили специфіку, яку буде висвітлювати наша платформа, до нас прийшли молоді репортерки й режисерки, – розповіла вона. – Для них не знайшлося місця в мейнстрімових медіа. Отже, є й історії, які не були прийняті цими медіа. Окрім того, коли жінка вирішує стати журналісткою, коли вона бере камеру чи диктофон, це йде в розріз зі специфічними традиційними соціальними нормами. Тому вони ще й борються зі стереотипами».

Солідарність жінок, які працюють у ньюзрумах, також може допомогти виправити ситуацію, переконана журналістка «Громадського радіо» Ірина Славінська. Журналістки та редакторки можуть дати більше простору для експерток, активісток, жінок-політиків. Водночас, це є ще одним блоком тем, які залишаються дуже слабко презентованими в українських медіа. Матеріалів, які обговорюють туфлі, сумочки та зачіски депутаток набагато більше, ніж тих, які аналізують їхню професійну діяльність.

«Статистика щодо українських медіа така: лише в 27% матеріалів жінки виступають героїнями й лише 14% залучених медіаекспертів – жінки», – процитувала пані Славінська дослідження Інституту масової інформації за 2017 рік. Поліна Аронсон пригадала інший цікавий аналіз від газети The New York Times. Згідно з ним, більше 80% статей у газеті про політику та фінанси були написані чоловіками. При цьому жінки переважно писали так звані human interest stories: репортажі та статті на соціальну тематику, цікаві для дуже широкого кола читачів.

 

Утім, журналістки дійшли згоди в тому, що онлайн-медіа виявилися більш відкритими для жінок. «95% головних редакторів у регіональних німецьких газетах – це чоловіки. Однак є й промінь надії – все більше і більше редакторок очолюють онлайн-видання», – розповіла Пауліна Тіллманн.

Схожу ситуацію в Україні відзначила й Ірина Славінська: «Я думаю, що в Україні також більше цікавих редакторок – саме у сфері онлайн-медіа. Деякі з них мають досить сильний вплив на інформаційний ландшафт і це чудово. Та, наприклад, більшість ведучих політичних ток-шоу – чоловіки. Образ сивоволосого чоловіка сприймається як більш серйозний та поважний, а жінок розглядають як людей, що не можуть впоратися з цією роботою. Водночас в Україні відбувається відродження радіо після ери комерційних музичних радіостанцій. Це цікаве поле для українських журналісток та ведучих, які не мають багато можливостей побудувати кар’єру як телеведучі».

«Друга зміна»

Професорка соціології Арлі Хохшильд у 1989 році опублікувала книгу, що дуже точно окреслила проблему, з якою зіткнулася переважна більшість працюючих жінок. Це так звана «друга зміна» – коли жінка працює повний робочий день, а потім ще займається домашніми клопотами, доглядом за дітьми тощо. При цьому «друга зміна» є неоплачуваною роботою й у суспільстві сприймається як норма. А ще через десять років після публікації Арлі Хохшильд помітила ще й «третю зміну»: оскільки не всі жінки можуть успішно поєднувати роботу та сім’ю, у них виникає почуття провини або й навіть образи, тому значна частина внутрішніх ресурсів жінок витрачається ще й на утримання своїх почуттів у рівновазі.

При такому подвійному чи навіть потрійному навантаженні складно підкорювати кар’єрні висоти. «Я працювала в Лондоні для двох великих мовників, – поділилася своїм досвідом Моніка Еллена. – І я була дуже рада, коли звільнилася. Якраз збиралася створити сім’ю і це було дуже складно. Мій робочий день стартував о 5:30 ранку. Тож для жінок, які хочуть мати сім’ю, ситуація дуже жорстка. Я думаю, що в мене одне життя, я не вірю в реінкарнацію, і я хочу прожити його зараз».

Пауліна Тіллманн, яка є не лише головною редакторкою сайту Deine Korrespondentin, але і його співзасновницею, розповіла, що в Німеччині лише 13% підприємців – жінки: «Більшість підприємців починають свою справу у віці 35-37 років. У цей період життя жінки прагнуть мати стабільний дохід, відчуття безпеки, можливо, створити сім’ю, а ця діяльність є повною протилежністю. Потрібно багато ризикувати, переконувати інвесторів вкласти гроші у вашу справу тощо».

В Україні на цю реальність накладається ще й зарплатня «в конвертах» та відсутність офіційного контракту з працедавцем. «Це не дуже вигідна ситуація для журналістів, особливо для жінок, адже в них може бути потреба піти у відпустку по догляду за дитиною. Наприклад, мені пощастило, я на той час була офіційно працевлаштованою. Й тут я кажу про удачу. Навіть великі телеканали платять в “чорний” спосіб. Тому позиція жінок у ньюзрумах менш захищена, ніж топ-менеджменту, якому платять в легальний спосіб», – пригадала Ірина Славінська.

Наслідки нерівного розподілу керівних ролей можуть бути вражаючими. Моніка Еллена розповіла про одну зі своїх героїнь, яка в дитинстві з подругами любила гратися в офіс: «Вони робили собі робочі місця й розподіляли між собою ролі. Й та, яка грала роль керівника компанії, завжди брала собі чоловіче ім’я – Артур, Джон чи Едвард. Навіть у віці 5 чи 10 років дівчатка бачили, що керівник офісу – це чоловік. Якщо ти починаєш таким чином у такому малому віці, до того моменту, коли виростаєш, уже існує доволі сильна самоцензура. Наприклад, якщо ти пишеш статтю про мистецтво, чому не поговорити з експерткою? Чомусь, принаймні з мого досвіду, вони всі чоловіки. З якихось причин жінки не можуть бути експертками в мистецтві. Та ж сама ситуація з коментуванням спорту. Й це починається дуже рано. Наша героїня лише згодом, будучи студенткою університету, вирішила: “Взагалі-то я можу бути главою офісу, навіть якщо моє ім’я Сона”».

Сумно, але в часи кризи жінки також виявляються першими, кого відкидають на кінець харчового ланцюжка, зазначила Поліна Аронсон. «І це нас знову повертає до вже обговорених питань про умови праці й про недостатню презентованість в медіа», – додала журналістка. Але факт того, що все більше жінок з’являються в онлайн-медіа й на керівних посадах в медіаіндустрії показує, що вони все ж знаходять для себе шлях.

Можливо, 20 років тому було простіше працювати в журналістиці, припустила Пауліна Тіллманн. Але, на її думку, зараз настав найкращий час для того, аби бути журналістками. «Ми зараз як першопрохідці й можемо разом змінити медіасферу. Я думаю, це дуже захопливо», – підсумувала вона.

comments powered by Disqus