Амбіції геймера. Чи треба остерігатися комп’ютерних ігор?

Фото: medium.com

Другий шанс

Дімі Лемещуку 23 роки. Вісім годин на день, п'ять днів на тиждень він грає в комп’ютерні ігри. І так уже понад два роки.

Іноді так не хочеться — краще би поспав, погуляв із друзями, пішов у кіно абощо. Та нічого не вдієш: Діма — професійний кіберспортсмен, а робота є робота.

Нині в Україні кількість таких, як Діма, стрімко зростає. Представники цієї нової професії мають хороші фінансові перспективи: лише місячна «ставка» топ-спортсменів складає близько $10–20 тисяч. Є можливість кар’єрного зростання.

«Найближчі років п’ять я планую грати, а скоріше за все і довше — залежить від успіхів та особистих вподобань. Якщо кар’єра складеться успішно, то буду займатися тим, чим хочеться. Найбільш очевидно — інвестувати у свою кіберспортивну команду, стати директором, — розмірковує Діма. — Якщо ж не суперуспішно і треба буде переживати за фінанси — зможу лишитися в кіберспорті на посаді тренера, менеджера команди чи якихось турнірів. Зараз можна непогано себе зарекомендувати та завести знайомства, а розуміння цієї сфери є».

Індустрія набирає оборотів. У Південній Кореї навіть відкрили окремий факультет, де готують майбутніх фахівців.

На відміну від США, Росії, Китаю та ще низки країн, в Україні кіберзмагання поки не визнали офіційним видом спорту. І дарма: в окремих кібердисциплінах українці — одні з найсильніших конкурентів. Приміром, у 2010 році українська кіберспортивна команда Na’Vi виграла три головні міжнародні турніри року, а в 2011-му хлопці взяли золото, а заразом і мільйон доларів на першому в світі турнірі з гри Dota-2.

Змагання з кіберспорту в Мінську у 2016 році

Комп’ютерні баталії дуже популярні на просторах колишнього СНД: щороку вихідці з цих країн із великим відривом виграють кубок турніру з World of Tanks.

«Кіберспорт — це те, в чому ми реально успішніші за інших», — каже Антон Кривко, аналітик даних, чиє захоплення комп’ютерними іграми свого часу позитивно вплинуло на професійний розвиток.

Антон переконаний, що така успішність подекуди має просте пояснення. Приміром, на вулицях Швеції, одній із наших головних країн-суперників, рано темніє. А з першими сутінками свої двері зачиняють і різні розважальні заклади. Шведським підліткам нічого не залишається, окрім як комп’ютерних ігор.

Змагання з кіберспорту в Мінську у 2016 році

В Україні дещо інакше: якщо ти родом із невеличкого міста чи села, єдина розвага — це інтернет. «Тож коли в тебе є комп’ютер, ти маєш тільки два виходи: грати або програмувати. Тому в нас, у тому числі, так багато хороших програмістів», — розповідає Антон.

Тим не менш, рідко який школяр свідомо сідає за комп’ютер із метою стати чемпіоном або айтішником. «Школярі не в кіберспорт прагнуть, а показати, “що вони крутіші за того чувака”. Бо коли через вік чи інші причини вони не можуть довести, що крутіші “за того чувака” в чомусь іншому, то демонструють, що можуть “нагнути” його хоча б у грі, — пояснює Антон. — А потім ще й в повідомленнях по-всілякому принижують. Це таке прагнення до самореалізації. Стати кращим хоча бу грі».

 

Міжнародний турнір з кібеспорту у Києві, 2015 рік

Дехто йде далі: організовує свій «ігровий клан», здобуває певні дрібні перемоги. Антон розповідає історію свого талановитого шкільного друга, якому вдалось увійти до так званого золотого дивізіону. Тим не менш, геймер уперто ухилявся від порад професійно розвиватись у цьому напрямку. «Кіберспорт — це як другий шанс для задрота», — каже Антон. І його друг цю можливість упустив. Повз нього пройшло багато чого: бажаючи швидше засісти за гру, хлопець брехав своїй дівчині, що їде до бабусі, а через кілька років відмовився від престижної роботи. А все тому, що попередня дозволяла йому більше часу присвячувати своєму хобі. Сьогодні він досі живе в бабусі та проводить вечори за улюбленими іграми.

Насправді, комп’ютерні перегони розвивають чимало корисних умінь — аналітичне мислення, швидкість реакції, стратегічне планування, стресостійкість. Та з іграми, як і на будь-якій професійній ниві: щоб чогось досягти, треба мати амбіції.

У пошуках мами

У школі Олександр Петрик теж любив комп’ютерні ігри. Та він вибрав не кіберспорт, а журналістику. Згодом хлопець об’єднав дві свої пристрасті та став працювати аналітиком і коментатором кіберзмагань. Він напевно знає: серед майбутніх чемпіонів є чимало тих, кому під час гри батьки частенько виривали мережевий кабель, а то й зовсім забороняли доступ до комп’ютера.

«Батьки думали, що це така собі залежність. Можливо, вони боялися картинки з телевізора, якихось розповідей, — розповідає Олександр.— Та треба чітко розділяти психологічне захворювання і просто те, що людині подобається грати. Залежні є, але серед кіберспортсменів я з такими не стикався».

«Діти — це симптоми своїх батьків», — каже психологиня Олена Зозуля. Іншими словами — причини формування залежності слід шукати у вихованні. Батьки, а особливо сучасні, залишають малу дитину саму біля мультика, «заколихують» її своїм телефоном, на день народження купують малечі різноманітні ґаджети, й навіть у транспорті, замість розпитати «а що там у школі» — лізуть розкладати пасьянси чи шукати подібні між собою «діаманти».

«Батьки, вічно зайняті кар’єрою, статусом, добуванням грошей — не змогли навчити дітей, як їм бути з іншими людьми, що робити з почуттями, які народжуються в їхніх тілах під час контакту з іншими та світом. Невиражені почуття буквально розривають таких дітей. Не знаходячи собі місця, ці почуття перетворюються на тривогу. А тривога переростає в депресію. Ще маленькі, такі діти “ходуном” ходять у класі, можуть завдавати собі тілесних ушкоджень у підлітковому віці або ж іти в гру. Вихід у гру — це спосіб зняти зайву напругу», — розповідає Олена Зозуля.

Саме ігрове середовище може стати місцем соціалізації такої дитини. Спілкуючись у межах «ігрового клану», дитина ледь не вперше має можливість висловити свою думку, а отримуючи перемогу за перемогою, швидко здобуває таку бажану повагу та схвалення інших.

«Так створюється місце, де людині комфортно, де є люди, які її підтримують. Навіть якщо цих людей вона ніколи не бачила вживу», — пояснює психологиня Марта Приріз.

Фахівчиня додає: так гра стає «мамою», яка завжди похвалить і розрадить. А згодом іншої й зовсім не треба — в дитини зникає бажання спілкуватися з батьками, іншими людьми, а заразом і займатися чимось іще. Гра стає головною темою для розмов, сенсом життя. Як тут не гніватися, коли хтось постійно намагається його в тебе забрати?

До слова, останні дослідження вчених доводять, що комп’ютерна гра не породжує агресію. Та якщо це відчуття таки властиве людині, то гра і справді може його посилити.

У київському клубі «Кіберспорт Арена», де часто проходять комп’ютерні турніри, заходів проти «лютих» геймерів не передбачено. Як стверджує зі свого досвіду коментатор Олександр Петрик — у цьому немає потреби.

«Тримати себе в руках — це одна зі складових успіху, — пояснює хлопець. — Ти маєш не просто класно користуватися мишкою та клавіатурою, а й своїми емоціями».

Та кіберспортсмени теж люди: можуть на хвильку «спалахнути» під час невдачі. Олександр Петрик каже, що саме на таких моментах і заробляють кіберстримери. Картинка ефектна, тиражується і формує в батьків та інших стеореотип: ці геймери — ще ті агресори.

Багате життєве меню

Зрештою, батькам видніше. І хоч вони мало спілкуються зі своїми дітьми, та точно знають, що для них краще. Так вони не дають дітям можливості помилятись, а заразом — пізнавати себе. На думку Олени Зозулі, саме несформоване «я» і є головною причиною формування ігроманії. Психологиня додає: «Знаєте, я би запитала в батьків залежних дітей: “Що ви можете запропонувати цікавішого за гру?”».

Бездумне чіпляння за будь-яке хобі — не вихід. Аби зрозуміти, що цікаво дитині, треба почати нею цікавитися. Зрештою, може, в неї немає ніякої залежності, а їй просто подобається проводити час за грою? Тоді зробіть так, щоб остання йшла на користь.

«Треба розвивати здібності. Наприклад, якщо ти бачиш, що дитина любить грати, запропонуй ті ігри, які розвивають навички програмування», — каже Антон Кривко.

Американські фахівці кажуть, що вкрай важливо контролювати кількість годин, проведених за комп’ютером. Не допускати, щоб діти снідали / обідали / вечеряли за грою. Набагато простіше, якщо у вас вдома стаціонарний комп’ютер — тоді «ігрове місце» можна облаштувати в центрі «сімейного гніздечка». Якщо ні — тоді в будь-якому разі доведеться довго вибудовувати довірливі стосунки з дитиною. Порозумівшись, ви, в тому числі, узгодите кількість годин, які дитина може проводити за комп’ютером.

А щоб «урізати» цей час, дитині треба представити, за висловом Олени Зозулі, «багате життєве меню» — разом випробувати, чим ще можна займатися.

«Гру як спосіб проводити час із друзями ніхто не скасовував, — пояснює психологиня Марта Приріз. — Поки вам хочеться бути активними в житті, приймати рішення, брати відповідальність за свої вчинки, великої загрози в тому, що ви іноді недовго граєте в комп’ютерні ігри, немає».

Зрештою, людина завжди перебуває в пошуках занять, які приносять їй радість. І нічого страшного, якщо одне з них — гра. Ще краще, коли хобі стає професією. Та успіх будь-якої роботи — у здоровому відпочинку без неї.

Усі фото - Starladder

comments powered by Disqus