Війну мені простіше зняти, ніж музей, — президент Magnum Photos Томас Дворжак

Томас Дворжак, фото надано Школою Bird In Flight. Автор: Михайло Палінчак

Зустріч із ним організували школа Bird In Flight і група Ukrainian street photography. Якщо сказати, що в залі було ніде яблуку впасти, то й це не передасть, що коїлося перед виступом фотографа. Люди продовжували приходити й сідали на підлогу біля самої сцени.

«Агов, останні ряди, ви там живі? Вам добре чути?» — вигукнув Томас і зустріч почалася. Після всього прочитаного про цього фотографа я очікувала побачити дещо хаотичну й завзяту людину. Та несподівано в розповіді Томаса проявилися риси особистості цілком практичної, яка не братиме на себе більше зобов’язань, аніж може виконати. Томас Дворжак також виявився не лише фоторепортером, але й любителем інтертекстів і ремінісценцій. Тож любителям фотографії в чистому вигляді його фотокнижки можуть не сподобатися.

Надано Школою Bird In Flight. Автор: Олексій Тишевський

Про фотографію й Кавказ

Я народився 1972 року в маленькому містечку Бад-Кецтінгу в Баварії. Тоді для мене це було дуже неприємним місцем, і фотографія була мрією, шляхом, щоби звідти вибратися. Коли я закінчив школу, поїхав спершу в Прагу, а потім у Москву.

Мені, в принципі, пощастило, що я потрапив на Кавказ. Це було в 1991 році й до того я про Кавказ нічого не знав. Щось бачив на знімках, дещо читав, але загалом для мене це був абсолютно чужий світ. Я тоді поїхав у Тбілісі на декілька тижнів, а залишився на майже шість років.

Другий рушій, який вплинув на мою роботу, — це війна (з 1993 по 1998 рік Томас Дворжак знімав конфлікти в Чечні, Карабаху та Абхазії. — MS). Це було цікаво, я хотів потрапити на війну, побачити, як люди поводяться в таких умовах. Тепер я думаю, що, можливо, трохи зарано почав знімати конфлікти.

Оскільки в мене ніколи не було фотоосвіти, я вчився знімати на вулиці. Я не знав, що робитиму з тим, що знімав. У мене була розмита ідея знімати якісь світлини, а потім зробити книжку про Кавказ. Тож я зберігав це все. Зрештою лише в 2010 році я закінчив книжку про Кавказ.

Обкладинка фотокнижки «Кавказ» Томаса Дворжака.

Я не хотів робити її (книжку. — MS) надто політичною. Що мені допомогло і що для мене дуже важливо — це російська література. Я перечитав заново всю російську літературу, яку колись вивчав — Толстого, Лермонтова, Пушкіна — все, що було написано про Кавказ. Я взяв уривки з літературних творів і навколо цього нашаровував книжку. Якби не було їх, я би сам не зміг розповісти цю історію. І не хотів би.

Про роботу в кольорі, Magnum та професійну кар’єру

Друг запросив мене поїхати в Косово, і я зробив те, чого ніколи не міг уявити. По-перше, я ніколи не хотів знімати в кольорі. По-друге, я ніколи не думав, що буду знімати на замовлення. Але я купив собі нову камеру й кольорові плівки і став професійним фотографом, що знімав у кольорі. Це настільки змінило моє життя! Я думаю, це найкраще, що змінило мою фотографію. Хоча спершу не дуже добре вплинуло на мої знімки.

У 2004 році я несподівано потрапив у Magnum (міжнародне фотоагентство, засноване в 1947 році низкою відомих фотографів, серед яких Роберт Капа, Анрі Картьє-Брессон, Девід Сеймур та інші. Назва виникла від латинського слова «magnum» — великий, та від того, що засновники агентства мали звичку на перших зустрічах випивати півторалітрову пляшку шампанського «Магнум»). Я не думав, що туди потраплю, бо вважав, що Magnum — це для старих. Але як мені потім пояснили, того року була така тенденція — спільнота хотіла бачити молодих фотографів, які їздитимуть по всьому світу і зніматимуть конфлікти.

Зазвичай фотографи спершу працюють у комерційній сфері й потім починають робити свої проекти. Зі мною все вийшло трохи навпаки. Я десять років знімав свої проекти, а потім потрапив у Magnum і став комерційним фотожурналістом.

11 вересня й книжка про «Талібан»

Потім було 11 вересня 2001 року. Для нас, фоторепортерів, це було величезною подією, яка змінила все. Було дуже багато роботи, дуже багато конфліктів. З'явилося ціле покоління фотографів, які знімали війну. Я десь до 2010 року працював над цією історією — це був доволі довгий шлях.

У жовтні 2001 року американські війська почали вторгнення в Афганістан, і я вирушив у місто Кандагар. В Афганістані я знайшов коробку фотографій, яку бійці «Талібану» замовили у фотостудії.

Це було смішно, тому що їхня влада була першою, яка заборонила будь-які зображення живих істот. Вони навіть замальовували дорожні знаки на вулицях, на яких були зображені фігури людей чи тварин. І вони також заборонили фотографію, але самі втриматися не змогли. Вони таємно попросили фотографів зняти їх. І коли антитерористичний альянс зайшов на ці території, таліби були вибиті звідти, але залишилися ці фотографії. Вони зняті в такій дуже східно-індуїстській естетиці.

Це, можливо, фотографія в найпростішому вигляді. Ці люди ризикували своїми життями, аби сфотографуватися. У них, напевно, була внутрішня боротьба, вони хотіли заборонити таке страшне діло як фотографія, але самі не могли зупинитися. Я продовжую шукати інші подібні цікаві речі, але нічого такого рівня, як ці фото талібів, я більше не знаходив.

Покоління фотографів, яке виникло після 11 вересня, знімало приблизно одне й те ж. Вони знімали ті ж війни й часто працювали разом. У фотографів є шанс вирізнитися серед інших через якісь стилістичні відмінності. Але мене це ніколи не цікавило. Мені фотографія сама по собі не дуже цікава. Я хочу просто знімати. Мені завжди було важливо шукати щось навколо й далі думати, як це оформити. У фотокнижку чи в якийсь інший спосіб.

Як один дурнуватий серіал може надихнути на щось більше

В Іраку я знімав за контрактом із журналом Time. У мене тоді не було взагалі ні намірів, ні бажання робити книжку. Але потім, десь уже в другій половині цієї війни, я почав знімати медичний підрозділ американської армії, як вони евакуюють поранених. Я працював за схемою embed і мій розрахунок був дуже прагматичний і цинічний. Я шукав картинку. Їздив із ними на «швидкій» і чекав на якусь подію. Нічого особливого не знайшов, але дуже зблизився з цими людьми. З усіх військових вони стали мені найближчими.

Кумедна історія трапилася, коли один мій друг розповідав про роботу медпідрозділу. Доводилося дуже багато чекати, поки щось трапиться, іноді по 48 годин. Цей друг привіз мене на базу, і щоби вбити час, поставив американський телесеріал MASH. Цей серіал показували в 70-х — на початку 80-х, і в ньому йдеться про роботу військових медиків під час Корейської війни. У принципі, це дуже дурнувата комедія. Її транслювали на екранах у часи війни у В'єтнамі. Це було близько 12 ящиків із DVD. І, очікуючи, я подивився весь цей серіал. На базі було досить шумно, тому я часто дивився на субтитри. І помітив, що ці субтитри, цей текст на екрані, хоч і написаний багато років тому, актуальний і досі.

Зрештою, в мене на руках виявилося багато цитат із MASH і багато моїх знімків. Коли я повернувся з війни, вирішив зробити з цього книжку. Це погляд на Іракську війну через телесеріал і світлини.

У хронологічному порядку цю книжку я зробив раніше, ніж Кавказ. Це навчило мене працювати з текстом і з цитатами. Я вдячний MASH, тому що він дав можливість потім зробити Кавказ. Я не хочу робити фотокнижок, у яких буде просто 60 хороших фотографій. Знаю фотографів, які роблять у такий спосіб хороші фотокнижки, й поважаю їхні роботи. Але для мене книжки без текстів — уже не те. Повертатися просто у фотографію я не стану.

Повернення в Грузію й співпраця з Михеїлом Саакашвілі

У 2008 році після війни в Грузії я вирішив залишитися в країні й почав працювати з тодішнім президентом Михеїлом Саакашвілі. Я залишався з ним до кінця його президентства. Крім цього, був великий проект, який я робив із групою інших фотографів Magnum. Це було велике замовлення від Міністерства культури Грузії — зробити книжку про сучасну Грузію. Ми не знімали традиційні обряди в горах, похорони тощо. Для мене це був перехід із однієї епохи в іншу. Була чорно-біла епоха, потім — кольорова.

Після цього я поїхав на майже два роки з грузинською армією в Афганістан. Було цікаво подивитися на війну, яку я знімав із дуже багатьох сторін — американців та їхніх західних союзників. А тут було інакше — про таку маленьку країну і як вона себе знаходить у цьому місці. Вони вирішили поїхати в Афганістан і брати участь у цій війні з зовсім інших причин, аніж європейські країни. Я нині працюю над матеріалами, які тоді відзняв. Поки не знаю, як зрештою це буде.

Про практичну фотографію й гід для біженців

У 2015 році в Європі почалася міграційна криза. Я почав знімати це, але не знайшов у цій темі свого місця. Мені було дуже дивно знімати в умовах, коли на кожну групу біженців є група фотографів. Я думаю, мені тому й добре працювалося у Грузії й Афганістані, що я працював сам, без нікого. Не хочу знімати того, що всі знімають. Хоча це й важлива історія.

Потім мені спало на думку — а для кого я роблю ці фотографії? Я роблю їх для своєї західної аудиторії. Я подумав, а чому би не зробити ілюстрований гід? Фотографії все ж найбільш міжнародна мова. У цього гіду була би принаймні півторамільйонна аудиторія, якій він потрібен. У біженців було дуже багато запитань. Наприклад, як влаштована страхова система у Швеції і як із цим у Бельгії. Мої колеги з Magnum були налаштовані скептично, й усе на кілька тижнів затихло. Але згодом зі мною зв'язалася одна фоторедакторка з Італії, яка якось почула про цей задум. Вона сказала, що в неї є спонсор і ми можемо зробити такий гід.

 Я не хотів робити це для фотоспільноти, не хотів робити це з погляду західних країн, не хотів робити це так, аби нам подобалося, але самим біженцям на практиці це не було потрібним. Ми зібрали команду, яка провела опитування серед біженців, яка інформація їм потрібна. Гід зрештою зробили чотирма мовами — англійською, французькою, арабською та перською. В цю книжку увійшли й мої фотографії, й знімки інших фотографів Magnum. Це такий собі збірник бекґраунд-інформації, як влаштуватися на новому місці, як жити далі. Ці книжки роздаються безкоштовно в центрах для біженців, коли вони вже прибувають до європейських країн. Її можна безкоштовно завантажити й у мережі. До цього проекту згодом долучився й Арабський культурний фонд Бейрута.

Для мене це дуже важливий проект. Мені подобається ідея практичної фотографії. Я взагалі хотів, щоб у цій книжці не було жодного фото біженців. Це книжка для біженців, але не про біженців.

Про війну

Мене все менше й менше приваблює війна. Тепер, до речі, мені було би легше знімати війну, ніж десять років тому. Я потрапив у Чечню виключно через те, що шукав війну. Тепер у мене таке ставлення… Наприклад, якщо мені потрібно знімати в музеї, то мені простіше буде знімати війну, ніж музей, тому що я знаю, як знімати війну. Я це робив. Я тепер знімав би її менше і краще. Звісно, я став старшим, у мене з’явився живіт (усміхається. — MS) і так далі.

Думаю, я поїхав на війну, тому що виріс у найнуднішому місці Західної Європи. Думаю, мені завжди було самотньо там і я завжди чогось іншого шукав. Зрештою, я не знаю, виходить у мене знімати війну чи ні. Мабуть, тому я й далі шукаю чогось.

м. Кабул, Афганістан, 2002 рік. Фото: Thomas Dworzak, Magnum photos

м. Мосул, Ірак, 2005 рік. Фото: Thomas Dworzak, Magnum photos

Про демократизацію фотографії й смартфони

Тепер знімають не так, як двадцять років тому. Коли я починав знімати Кавказ, то знімав як людина, що тільки починає фотографувати. У книжку я потім відібрав 80 фотографій. Тепер я багато знімаю на телефон, можу переглянути й видалити щось. Можу робити скриншоти в Instagram фотографій, у яких я не автор, але куратор. Усе дуже змінюється. Не знаю, чи зніматиму я колись так, як знімав раніше — трошки наївно.

Нас учать знімати так і так, дивитися, що на передньому плані, що на задньому плані, чекати по чотири години, аби все склалося й знімок був ідеальним. Але це нецікаво. За це мені й подобаються телефони — вони демократизують фотографію.

Я думаю, що ми всі стараємося добре знімати. Ніхто не хоче просто так натискати на кнопку. Але для мене важливо розповісти свою історію, тому певною мірою я готовий заради цього пожертвувати візуальною мовою. Я базуюся на фотографії, але якщо мені потрібен ще й текст чи телефон, я їх використаю. Це захоплює.

Більше робіт Томаса Дворжака можна переглянути у його профілі на Magnum.

comments powered by Disqus