«Не списуйте нас», — телеведуча Уляна Пчолкіна виступила на захист абітурієнтів, які мають інвалідність

Уляна Пчолкіна, автор фото - Олександр Птааг

«Уявіть собі ситуацію. Дівчинка все життя мріє стати ведучою на телебаченні. Навіть у дитинстві вона сідала за стіл і декламувала своїм батькам В ефірі новини!. Але у неї з якоїсь причини немає, наприклад, ноги, — йдеться в дописі у фейсбук-групі «ВаряДаря. Сыр и зефир» — І ось вона випускниця і збирається вступати в кращий вуз країни — Київський національний університет імені Тараса Шевченка на спеціальність Ведучий програм телебачення. Читає умови, а там: “Обов'язковою умовою є відсутність органічних вад мовлення і голосу та фізичних недоліків, достатній рівень фізичного розвитку (з урахуванням віку)”. І все. Коли дівчинка прочитає ці рядки, її світ завалиться. Зруйнується, розумієте? Вона йшла до цього все життя — а тут: Вибачте, ви не підходите, адже у вас немає ноги!.І взагалі, як трактувати ось це “фізичні недоліки”?! У мене є подруга, яка вважає своїм величезним фізичним недоліком, як в неї стирчать вуха. А інша — ніс з горбинкою. Їм теж в телеведучі ніяк не потрапити, так?!».

Цей допис наштовхнув мене на невеличке розслідування. Як так сталося, що в Інституті журналістики, в якому я читаю майстер-класи про права людини і в якому, точно знаю, навчаються студенти з інвалідністю — можуть бути вимоги, близькі до дискримінації абітурієнтів із різними фізичними порушеннями.

Я поділилася своїми сумнівами з телеведучою NewsOne, громадською активісткою Уляною Пчолкіною, яка пересувається на інвалідному візку.

«Це є дискримінація — прокоментувала Уляна Пчолкіна. — Мене обурюють такі терміни, бо хто буде і за якими параметрами визначати фізичні недоліки? Моя інвалідна коляска не заважає мені бути успішною ведучою, без освіти журналіста. Так склалося в моєму житті. Але кожна людина має право обирати ту чи іншу професію, без дискримінаційних формулювань. Абсолютно не виправданий крок університету, бо вони втрачають талановитих людей, у яких фізичні вади не є обмеженням до життя і таланту».

Далі більше — як виявилося, такі формулювання (слово в слово!) трапилися мені у вступних вимогах ще в щонайменше двох вищих навчальних закладах, зокрема, Київському національному університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого та Київському національному університеті культури та мистецтва. Картина вимальовувалася невтішна — вступникам, які мають інвалідність й планують навчатися в одному із цих трьох університетів, двері зачинені від початку?

Щоб розібратися в ситуації, звернулася до директора Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Володимира Різуна. До нашої розмови приєдналася й телеведуча Уляна Пчолкіна.

Перед зустріччю ми з Уляною вирішили «потестувати» на фізичну доступність приміщення Інституту журналістики (ІЖ). Окрім того, що дівчина потребувала допомоги, щоб зайти у приміщення (на вході кілька високих сходинок, залиті типу бетоном, ніяк не сприяли безперешкодному пересуванню), Уляна без сторонньої допомоги вільно рухалася коридорами ІЖ. Широкий ліфт, просторі коридори й аудиторії, широкі дверні пройми, відсутність поріжків і різких перепадів — ніщо потенційно не заважатиме навчатися студентам, наприклад, із порушенням опорно-рухового апарату. Дослідили й туалетні кімнати, — як виявилося, їх можна «без крові» адаптувати для відвідувачів на інвалідних кріслах...

«Коли я обирала вищий навчальний заклад — порадили журналістський факультет. Причому в Києві. Я й обрала столичний університет тільки тому, що в Києві вже працювала міська служба перевезень. А для мене це означало, що вища освіта стала доступною. Коли я вперше з’явилася в Інституті журналістики й побачила сходи, подумала: приїхали — а що ж далі? На моє щастя, сходи були тільки на вході, а в приміщенні працював ліфт — розкішно», — урядовий Уповноважений з прав осіб з інвалідністю, випускниця Інституту журналістики Раїса Панасюк, пересувається на інвалідному візку.

— Володимире Володимировичу, найболючіше питання, яке схвилювало багатьох: як би ви прокоментували дискримінаційне формулювання в програмі конкурсу творчих здібностей для вступників за освітньою програмою «Ведучий програм телебачення»?

Володимир Різун: Наскільки це з нашого боку було серйозно, то й важко сказати. Коли формуються програми вступу, досить обтяжлива процедура, часто все робиться «на вчора». Ми особливої уваги не приділили цим речам.

Хотів би звернути увагу: у вступних вимогах не йшлося про журналістику, видавничу справу чи піар — це ті спеціальності, за якими ми постійно працюємо. Йшлося про новий для нас напрямок — спеціальність «Кіно й телемистецтво» (точна назва спеціальності — «Аудіовізуальне мистецтво та виробництво»). Ми тільки цього року маємо перший випуск бакалаврів ведучих, операторів та ін. І в підготовці фахівців за цією спеціальністю орієнтуємося на Університет імені І. Карпенка-Карого.

Ми переконані: щоби сформувалися освітні традиції, педагогічний колектив — має пройти не одне десятиліття. Освіта консервативна, хоч і вона намагається йти в ногу з часом. Ми розуміли своє місце в цих мистецьких спеціальностях і від початку обрали для себе кумира — Карпенка-Карого: й оглядалися на них в усьому. Єдине, на що я кафедру кіно і телемистецтва зорієнтував, — щоб готували фахівців, зокрема, для телевізійної журналістики. Оце та ніша, яку я бачу в нас. Ніколи в нашому інституті ми не будемо готувати акторів чи робити фільми. Наша кафедра кіно і телемистецтва складається переважно з викладачів Карпенка-Карого, звісно, що й традиції переносяться звідси сюди.

Коли ця ситуація з вимогами в конкурсній програмі нам стала відомою, я говорив із завідувачем кафедри Сергієм Гореваловим, який відповів, що формулювали за прикладом вимог театрального університету. Я ще раз уважно переглянув програму творчого конкурсу — справді, ці формулювання про обмеження там є.

Як адміністратор я розумію, наскільки кожна фраза, що в програмі творчого конкурсу, для абітурієнтів є важливою, настільки ж і кожна фраза має бути відпрацьована й нами. Я це розумію. Тим більше, коли йдеться про такі речі, «що не беруть з вадами мовлення чи фізичними недоліками»…

— Зізнаюся: коли в трьох університетах прочитала слово в слово ці вимоги, спочатку закралася лиха думка, чи не надійшла часом вказівка з вищих інстанцій так формулювати?

— Однозначно ніяких вказівок немає. Як і сумніваюся, що керівництво Університету Карпенка-Карого мало на меті свідомо дискримінувати абітурієнтів. Так склалося, я би сказав, «за замовчуванням». Ось сидить собі творча комісія екзаменаторів і приймає рішення — кого брати чи не брати. Крім того, що студент байку прочитав чи заспівав, його можуть брати за якимись зовнішніми характеристиками. Але за якими саме — ніхто вам точно не скаже. Зовсім недавно в одній ранковій передачі я почув розповідь однієї акторки, яка пригадувала, як при вступі в один університет їй прямо сказали: «Куди ти зі своєю фізіономією ідеш». Так було споконвіку. Недарма в мистецькому світі виникла категорія «характерний актор», «характерний образ». Коли людина має настільки специфічне обличчя, що не може грати все, а от якісь певні ролі, характерні ролі — запросто!

Раніше в Карпенка-Карого викладачі часто набирали студентів «під себе». Вони точно знали, кого з абітурієнтів хочуть бачити в своїй майстерні: з такою вимовою, з таким обличчям, із такою поставою. Хтось хотів набрати характерників, які будуть грати специфічні ролі. Але тут виникає слушне питання: де це прописано, які стандарти? Де та правова основа, на підставі якої тобі відмовляють? Та ж сама акторка, про яку я згадував раніше, ще мріяла бути балериною. Але коли її попросили покрутитися, в неї запаморочилося в голові й вона впала. Їй також сказали: «Забудь сюди дорогу: як ти можеш працювати балериною, якщо в тебе крутиться голова?».Так само не всіх беруть у пілоти: там пройти медогляд є чи не найбільшою вимогою в цій професії. Але в таких сферах, як пілотування літака, прописані чіткі професійні кваліфікації. У нашій галузі немає професійних стандартів — ніхто їх ніколи не робив і, мені здається, не збирається.

Профстандарти складають самі роботодавці: що ці стандарти мають містити, який оклад, стаж — усе це прописано детально. Як правило, ці профстандарти використовуються при вступі на різних спеціальностях. Що стосується журналістської галузі, то профстандарти розробляли хіба що на рівні експерименту, ще коли міністром освіти був Дмитро Табачник. Тоді розроблялися стандарти для журналіста мультимедійних видань і редактора мультимедійних видань. Однак ці стандарти не були доведені до кінця (з проектом можна ознайомитися на сайті міністерства. — Авт.). Якби такі стандарти були б затверджені, для нас, освітян, це стало би керівництвом до дії. І ми зі свого боку мали би на що опиратися.

Тож як тільки я дізнався про формулювання, що обмежували вступ для деяких абітурієнтів, я наказав зняти його. Оскільки такі обмеження безпідставні: немає ані відповідних професійних стандартів, ані в правовому полі немає ніяких обмежень. Тож що тут доводити?

Але виникає питання морально-етичне — чи мають бути якісь обмеження? Відверто кажучи, вимоги все ж таки мають бути: наприклад, коли людина претендує на телеведучу, а в неї непорядок у роті, мається на увазі — не вимовляє всі звуки. Очевидно, радіоведучий чи телеведучий повинен артикулювати правильно всі звуки.

А щодо фізичних порушень… Ось ви, — звернувся Володимир Різун до Уляни Пчолкіної, — ви вимовляєте правильно всі звуки, я не бачу причин вам відмовляти при вступі...

Уляна Пчолкіна: Але чи пропустить мене вступна комісія? Якщо я пересуваюся на інвалідному візку? При тому, що я маю вже досвід ведучої, брала інтерв’ю…

В.Р.: Цікаво, що в тій самій програмі творчого конкурсу хоч і йшлося про фізичні недоліки, але нижче — де було чітко прописана шкала оцінювання, там цього не було. Усе подається декларативно. Це більшою мірою розраховано на те, щоб абітурієнт сам на себе глянув у дзеркало, щоб критично на себе подивився.

Чи варто? Наші підлітки й так знайдуть, за що себе пригнобити.

У.П.: Можливо слід прописати, що абітурієнт мав би мати гарну вимову. Світовий досвід показує, якщо «щось негаразд» із обличчям, то це може бути використано як фішка телепередачі абощо. А от для радіо, як людина виглядає і чи має фізичні порушення, взагалі не має ніякого значення. Дозвольте поділитися своїм досвідом. Спочатку до мене звернулися по коментар як до громадської діячки. А ввечері зателефонували і запропонували протрактуватися (пройти слухання. — Авт.). На що я відповіла: «Я не телеведуча, я не вмію говорити…». Але у відповідь почула: «Нам подобається ваше обличчя…». Це питання до фізичних даних. На мою інвалідність ніхто не звернув уваги — а вимови мене готові були вчити. Хоч я за фахом — реабілітолог, аж ніяк не телеведуча. Але я добре розумію, що з такими вимогами, як прописано у вступній програмі, мене в той самий Карпенка-Карого не візьмуть: бо я… не підходжу.

В.Р. Я не знаю за чотири роки випадків, коли кафедра відмовила абітурієнтам виключно на підставі фізичних даних.

У.П.: Та просто тому, що люди не йдуть, бо читають такі програми. До мене звернулися з Британської ради, вони впроваджують проект «Інклюзивна культура», суть якого в тому, як людина з інвалідністю може себе реалізувати. Вірите: я розвела руками. У нас для людей з інвалідністю є хіба що спортивні танці.

Я мріяла бути акторкою, але за два тижні до вступу на акторський факультет розбилася на мотоциклі. Тож мені ця тема дуже близька і болюча: адже вже на рівні таких формулювань у вступних вимогах нас списують. Зараз я веду перемовини з режисером — і є купа можливостей зіграти свої ролі. Я не бачу перешкоди зіграти ту ж Лізу з «Братів Карамозових».

— Та й світова практика свідчить, що люди з інвалідністю грають на сцені, працюють журналістами, очолюють продюсерські центри… Тож дуже важливо, щоб сам підхід до студентів змінювався. І щоб «за замовчуванням» не повторювалося.

На шведському телеканалі UR у 2015 році популярним стало ток-шоу Miffo TV. Ключова ідея — до студії ведучі, які мають видиму інвалідність і зовнішність яких не вписується в сучасні «стандарти краси», запрошують місцевих зірок, політиків, письменників поговорити про життя-буття. Це звичайне розважальне шоу. У ньому — жодного натяку на жалість чи запобігання перед людьми з інвалідністю. Перед тим, як почати вести шоу, ведучі навчалися разом з іншими журналістами. Однак не на журналістському факультеті — їх туди не брали. Команда продюсера телеканалу Мец Лунден організувала освітній курс для людей з інвалідністю. На курсі навчали, як створювати передачі повного циклу: від пошуку й розробки тем — до запрошення гостей у студію та участі в монтажі передачі, а також як триматися перед камерами, ставити запитання й тримати ситуацію під контролем. Спочатку вигляд ведучих шокував гостей і глядачів. Але згодом шоу ставало популярним — незалежно від того, як виглядали ведучі, працювали вони професійно.

Уляна Пчолкіна: До слова, до нас на телеканал приходили влаштовуватися дівчата з важкою формою інвалідності, які також мали дуже погану дикцію. І саме мені довелося сказати правду... за принципом рівний рівному, оскільки я сама маю інвалідність. І мені довелося пояснювати, що вони не підходять через дуже прості речі: не можна в ефірі одну фразу вимовляти 1,5 хвилини, це непрофесійно.

Але прописувати такі критерії у вступі, на мою думку, не можна. Можливо, якийсь викладач побачить у такій людині «свого» характерника і це буде доречно.

Ще хотіла б додати: що часто ідеалізують людей з інвалідністю — мовляв, «якщо інвалід, то нада брать». А чи є якийсь талант, чи ні — не питають. Якраз нас дискримінують за те, що беруть на ту чи іншу посаду, обирають у конкурсі тільки тому, що ми маємо інвалідність. А цього не мало би бути.

І фінал цієї історії: у програмі конкурсу творчих здібностей Інституту журналістики таку вимогу вже вилучено.

 

comments powered by Disqus