«111 дней Майдана: записки киевлянки»: нічого, крім правди

«111 дней Майдана: записки киевлянки»: нічого, крім правди

06:50,
30 Грудня 2014
4710

«111 дней Майдана: записки киевлянки»: нічого, крім правди

06:50,
30 Грудня 2014
4710
«111 дней Майдана: записки киевлянки»: нічого, крім правди
«111 дней Майдана: записки киевлянки»: нічого, крім правди
Записи молодого етнолога та антрополога Юлії Орлової, яка рівно 111 днів пробула на Майдані в Києві, це не просто емоційний виплеск, а такі собі польові дослідження національного характеру під час найвищого протестного прояву українців.

Марина Гримич, письменник, доктор історичних наук, дарма переймалася тим, що призначила презентацію книги Юлії Орлової «111 днів Майдану: нотатки киянки» на 26 грудня, день повальних новорічних корпоративних вечірок. У Музеї імені Івана Гончара, точніше, в одному з приміщень, де нині розмістився Музей Майдану, публіки зібралося більш ніж достатньо. І вона була дуже далекою від письменницьких кіл, як можна було сподіватися — переважно сюди прийшли люди з академічних кіл та наближених до них.

Особливість аудиторії пояснюється професійною належністю авторки до цих самих академічних кіл, бо Юлія Орлова за фахом етнолог та антрополог, і працює у відповідному інституті НАНУ.

Видало ці щоденники Майдану видавництво «Дуліби», де невгамовна пані Марина (за сумісництвом іще й старша колега молодої авторки «111 днів Майдану...») обіймає посаду головного редактора.

Відтак увесь захід, що тривав більше години, вийшов дуже камерним, суто для своїх, адже й вела його знову-таки Марина Гримич.

Мотиви видання саме цієї книжки видавництвом «Дуліби», яке в числі іншого спеціалізується ще й на виданні науково-популярної літератури, стали зрозумілими з перших слів вступного слова його головного редактора. Річ у тім, що авторка книги належить до тієї рідкісної нині породи корінних киян, які з діда-прадіда всотували в себе київську міську культуру. Яка, всупереч поширеним стереотипам, ніколи не була лише російськомовною, а навпаки, завжди ґрунтувалася на білінгвальності (двомовності). Як Юлія Орлова, 29-річна киянка, так і її колега Марина Гримич представляють саме цю київську, багато в чому унікальну культуру. І такий збіг у двох біографіях та світовідчуттях корінних киян уможливив видання майданівських свідчень у видавництві «Дуліби».

Пані головний редактор і доктор наук, представляючи на суд читачів новий продукт свого видавництва, особливо підкреслила походження автора, запропонувавши товариству таку собі загадку — хто така Юлія Орлова? Отож, судячи з її власних згадок, розкиданих по книзі, автор представляє академічну спільноту, яка має справу з так званим полем. Тобто польовими дослідженнями етнографічного та антропологічного характеру. З усього цього нескладно виснувати: дівчина, яка рівно 111 днів пробула на Майдані в Києві, належить до представників професії, чия робота пов'язана з експедиціями в так зване поле.

В одному зі своїх постів, із яких, власне, й складається цей, за визначенням видавництва, timeline-роман, авторка пише, що вихована в родині київських археологів, які брали її в свої експедиції. Тобто перед нами дитя київських інтелігентів у бозна-якому поколінні (згодом, уже з самого тексту, зрозуміло, що родина авторки осіла в столиці на початку минулого століття).

Так, ця книга складається з ФБ-постів, які Юлія Орлова викладала після кожного свого майданного дня. Але її унікальність не лише в цьому, адже незчисленна кількість майданівців ділилися своїми враженнями на сторінках фейсбуку. Річ у тім, що записи молодого етнолога та антрополога — це не просто емоційний виплеск, а такі собі польові дослідження проявів національного характеру під час кульмінації природного процесу творення сучасної політичної української нації. Початковою стадією новітніх національних змагань Юлія Орлова вважає голодування студентів 1990 року на тоді ще Площі Жовтневої революції, проміжною — Помаранчеву революцію, яка зійшла на пшик через небажання громадян контролювати владу. Кульмінацією, зрозуміло, — події на Майдані, найвищого протестного прояву українців.

Хоча сама Юлія й зауважує, що під час Майдану, учасницею якого вона була, не можна було робити повноцінні польові дослідження, бо останні вимагають цілковитого емоційного відсторонення від предмета досліджень. А на Майдані відсторонитися від виру емоцій, які збурювали все навколо, холодно фіксуючи в запитаннях суто наукові інтереси дослідника, було неможливо. Проте науковець у ній нікуди не зник, відтак маємо, з одного боку, чесний щоденник, який описує найдрібніші деталі побуту майданівців оком безстороннього спостерігача. А з другого — перед нами більш ніж красномовні хроніки причин радикалізації протесту з майстерними портретами його учасників. «111 днів Майдану...» — це справді література на межі науково-популярної та художньої, змішаного жанру, що здобуває дедалі більшу популярність на Заході.

Як підкреслила Марина Гримич, пояснюючи, чому «Дуліби» видали рукопис Юлії Орлової мовою оригіналу (російською), київський пласт культури включає в себе не лише органічну двомовність корінних киян, але й її не меншу мультикультурність.

Сама ж Юлія Орлова під час скайп-зв'язку з польського міста Вроцлав, де нині стажується, на запитання, чому вона обрала для своїх майданівських щоденників російську мову, відповіла, що ці пости писалися на прохання її московських друзів. 

«Коли в нас почався Майдан, вони почали мені телефонувати й цікавитися, що ж у нас відбувається?» — сказала авторка. Саме цим російським друзям і колегам (але все-таки передусім собі, як на мене) вона й намагалася розповісти якомога точніше, чому і, головне, навіщо вийшов київський Майдан.

У процесі спілкування з авторкою з'ясувалося, що Орлова — це літературний псевдонім — дівоче прізвище прабабусі, теж корінної киянки. «За паспортом» же прізвище 29-річної Юлії — Буйських. Хоча цей факт аж ніяк не був таємницею для вже згаданої академічної спільноти, на очах якої й зростала ця дитина археологів, «ходяча срібна доба», за визначенням її доброго друга Вови.

Назва книжки «111 днів Майдану...» така ж чесна, як і всі нотатки, що до неї увійшли. Як пояснила автор, 111 — це рівно стільки, скільки днів вона була на Майдані, від 21 листопада 2013-го до 12 березня 2014-го. З перервами на хвороби.

Щодо змісту самої книги, то це, без перебільшення, справжній літопис Революції. З усіма її сплесками й падіннями, пасіонаріями й маргіналами, самопожертвою та зрадою, кривавим і чорним снігом.

Ось уривки із запису від 19 лютого: «К монастырю шли люди отовсюду — с сумками продуктов и медикаментов, карематами, спальниками, одеялами, костылями, одеждой, бутылями воды... Шли вереницей от фуникулера, со стороны Владимирской, Большой Житомирской, Андреевского. Было много женщин, которые шли с полными сумками и плакали. Женщины со свечами. Много врачей... Сейчас основной госпиталь располагается в Михайловском, туда постоянно приезжают скорые, одна за другой. Люди подходят и забирают раненых к себе домой. И если хоть одна циничная сволочь мне скажет о “проплаченных бандеровцах” — окажется в списке моих личных врагов».

«Мне никогда не забыть сегодняшний день еще и потому, что я никогда не видела столько крови. При этом я не шла  в самое пекло, и внутрь храма не пускали. Но сколько раненых во дворе, по всей территории собора... Мальчики с кровавыми повязками на глазах, засохшей кровью и гематомами на лице, выбитыми зубами. Одной рукой держит стаканчик с чаем, который пьет с трудом: чай выливается через дырки на месте зубов, и руки у него дрожат».

А це — від 23.02: «...Когда “все закончится” и все же наступит весна, проступив сквозь черную землю, кровавую землю, пусть в календаре будет место для Дня Небесной Сотни. Их не вернешь. Никого из этих мальчиков, из этих достойных мужчин. Но нам всем будет необходим день, чтобы прийти на холм, ставший их общей могилой, и постоять там...

Я никогда не понимала определений “нечеловеческая боль”. Потому что боль — она ведь именно человеческая. Хмурые лица десятков тысяч человек, идущих и едущих сегодня в центр Города отовсюду, говорили о ней — о глубокой боли, а еще о раскаянии, о ненависти, о твердой решимости, о сострадании...» 

«111 дней Майдана: записки киевлянки» уже нині вирізняються з-поміж низки книжок про Революцію гідності, виданих останніх часом, своєю суворою документальністю. Згодом, цілком можливо, ця книга посяде в історії літератури місце поруч із «Щоденником Анни Франк» та «Дневником Тани Савичевой». З однією різницею: Юлія Орлова (Буйських) закінчує свій документ доби на оптимістичній, хоча й тривожній через анексію Криму ноті:

«... Кажется, что мы теперь совершенно другие... И когда-нибудь мы все сможем говорить о том, как мы счастливы, ни словом не обмолвившись, какой ценой досталось нам это счастье. Наверное, так становятся взрослыми. И учатся ценить самое-самое».

 

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
facebook
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду